Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

– Ось! – дзвінко вигукнув священик. – Нарешті ми дійшли до суті! Вони ніяк не хочуть збагнути одного. Леді Маунтіґл каже, що всі релігії однакові. Якби так було! Вони бувають настільки різними, що найкраща людина однієї віри і пальцем не ворухне у ситуації, яка глибоко зачепить представника іншої віри. Я казав, що не дуже жалую духовну силу, бо вона підкреслює силу, а не духовність. Не думаю, що цей Учитель став би красти камінь, швидше – ні, навіщо це йому? У нього інші спокуси, наприклад, вкрасти диво, яке належить йому не більше, ніж «Багряний місяць». Цій спокусі він і піддався. А питання про те, чий це камінь, йому невтямки. Він не думав: «Чи можна красти?» Він думав: «Чи достатньо я сильний, щоб перенести рубін на край світу?» Такі речі я й маю на увазі, коли кажу, що релігії різні. Індус пишається духовною силою. Але те, що він називає духовним, зовсім не збігається з тим, що ми називаємо праведним. Це означає швидше «не належить плоті» або «панує над матерією», словом – відноситься не до моральності, а до єства, до панування над стихіями. Ну, а ми – не такі, навіть якщо ми не кращі, навіть якщо ми набагато гірші. Ми – хоча б нащадки християн і народилися під готичними склепіннями, скільки не прикрашай їх східною бісовщиною. Ми іншого соромимося й іншим пишаємося. Кожен із нас злякався б, що його запідозрять у крадіжці. А він злякався, що не запідозрять. Коли ми втікали від злочину, як від змії, він підманював його, як заклинатель. Але ми не розводимо змій! Ця перевірка відразу повертає все на місце. Можна захоплюватися таємницею мудрості, носити тюрбан і довгий одяг, чекати звістки від махатм. Але як тільки камінчик зникне з вашої оселі, варто підозрі впасти на ваших друзів, виявиться, що ви – просто англійський джентльмен. Той, хто вчинив злочин, приховав його, бо він – також англійський джентльмен. Ні, краще: він – християнський злодій. Я вірю і сподіваюся, що можна назвати його злодієм, котрий покаявся, доброчинним розбійником.

– У вас виходить, – засміявся детектив, – що християнський злодій і язичницький шахрай протилежні один до одного.

– Будемо милостиві і до того, і до іншого, – резюмував патер Браун. – Англійські джентльмени крали і раніше, і закон покривав їх. Захід також вміє затуманити злочин багатозначними словесами. Інші камені змінили власників – коштовні камені, різьблені, як камея, й яскраві, як квітка.

Детектив дивився на співбесідника, і він показав на могильний камінь, що темнів у небі абатства. [1]  Король Генріх VIII (1509–1547) відібрав абатства у Церкви і віддав їх шляхетним родинам як замки.

– Це дуже великий камінь, – сказав священик. – Він залишився злодіям.

Блискавка освітила ліс, і кожен сірий зморщений листочок на пониклих деревах став чітким, немов тонкий рисунок або гравюра на сріблі. Підкоряючись забаганкам закону, завдяки якому ми бачимо в одну мить мільйони дрібниць, чітким стало все – від неприбраних, але мальовничих залишків пікніка на скатертині під широким деревом до білої звивистої дороги, де чекав білий автомобіль. Похмурий будинок з чотирма вежами, схожий на замок, а цього сірого вечора безформний, немов хмара, раптово виник поблизу, показуючи зубчасті круті дахи й осяяні світлом сліпі вікна. Цього разу це було й справді схоже на притчу, бо для декого з присутніх він випірнув із глибин пам’яті на авансцену буття.

Срібне сяйво освітило на мить і чоловіка, нерухомого, мов вежа. Він був високий і стояв віддалік, на пагорбі, тоді як його супутники сиділи на траві, біля скатертини, збираючи в козуб посуд та їжу. Срібна застібка театрального плаща чоловіка блиснула зіркою в світі блискавки, а біляве кучеряве волосся стало буцімто золотим. Металом відливало й обличчя, не настільки молоде, як постава. На мить світло посилило його орлину чіткість, але висвітлило й зморшки. Може, обличчя це й постаріло від постійного гриму, адже Г’юґо Ромейн був найкращим актором свого часу. Золоті кучері, сталеві риси обличчя і срібне сяйво ланцюжка на секунду додали йому схожості з лицарем в обладунку, й одразу ж він знову став темним, чорним силуетом на немічно-сірому тлі дощового неба.

Однак спокій і раніше відрізняв його від інших учасників пікніка. Ті, хто в прямому сенсі слова валявся у нього в ногах, мимоволі сіпнулися, коли раптовий спалах розірвав сіру завісу, бо до цієї миті сумовитий дощ ніяк не віщував грози. Єдина леді, котра носила свою сивину з тією гордою витонченістю, що вирізняє світських американок, заплющила очі і зойкнула.