Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Це був літній чоловік, одягнений у все біле, в блідо-зеленому тюрбані, але з англійським рум’янцем і сивими полковницькими вусами. Господар замку сприймав чари Сходу серйозніше або безрадісніше, ніж його дружина. Спілкуватися він міг тільки про східну культуру та філософію і, демонструючи свої експонати, явно тішився не так ціною їхньою і навіть не рідкісністю, як прихованим у них сенсом. Навіть коли приніс величезний рубін, можливо, єдину річ, якій й справді ціни не було, він пишався іменем каменя, а не розміром.

Надзвичайно великий камінь палав, наче багаття крізь кривавий дощ. Але лорд Маунтіґл, безтурботно тримаючи його на долоні, дивився в стелю, докладно розповідаючи про те, яке місце займає гора Меру в міфології гностиків.

Коли він уже викрив деміурга і провів вичерпну паралель між гностиками і маніхеями, навіть терплячий Гардкасл міркував, як би це змінити тему. Нарешті він спитав, чи не можна подивитися камінь, і, позаяк у кімнаті вже сутеніло, попрямував до дверей, які вели у дворик. Тільки тоді він і відчув, що близько, майже поруч, весь час стояв Учитель.

Дворик був такий, як це зазвичай буває в монастирях, але готичні колони сполучалися знизу, так що арки були скоріше не дверима, а вікнами. Ймовірно, стіни ці мурували давно. Проте було тут і новаторство – над ними, між колонами, висіли навіси в східному стилі, зроблені чи то з якогось намиста, чи з легкого очерету.

Вони зовсім не пасували до сірого каменя і не дуже добре пропускали світло, але все це було не найголовнішою невідповідністю, на які, кожен по-своєму, споглядали гості.

Посередині дворика стояв темно-зелений фонтан, в якому плавали водяні лілії та золоті рибки. Над ними височіла скульптура. Сиділа вона спиною, і в такій позі, ніби у неї і голови немає, але навіть у сутінках, за одними лиш контурами, було відразу видно, що створили її не християнські ченці.

Неподалік, на світлих плитах дворика, стояв той, кого називали Вчителем. Його тонке обличчя нагадувало бронзову маску, а сива борода, що розходиться віялом, здавалася яскраво-синьою. Одяг стоїка був синювато-зеленим, голомозу голову вінчав дивний убір, що нагадував радше про Єгипет, ніж про Індію. Широко вирячені очі – зовсім такі, що малюють на саркофагах – дивилися чи то в порожнечу, чи то на ідола. Він був такий дивний, що гості також дивилися швидше на ідола, ніж на нього.

– Дивна скульптура, – сказав Гардкасл, трохи насупивши брови. – Ніяк не пасує монастирському дворику.

– Від вас я цього не чекала, – відказала леді Маунтіґл. – Ми власне й хотіли поєднати великі релігії – Будду і Христа. Ви ж розумієте, що всі релігії певним чином однакові.

– Тоді навіщо ж, – лагідно запитав патер Браун, – шукати їх так далеко?

– Леді Маунтіґл хоче сказати, – почав Гардкасл, – що це – різні грані, як у цього каменя (захопившись новою темою, він поклав рубін на кам’яну перемичку або, якщо бажаєте, підвіконня між колонами). Але з цього не випливає, що ми маємо право змішувати стилі. Можна поєднати християнство з ісламом, але не готику з арабським стилем, не кажучи вже про індуський.

Тим часом Учитель вийшов зі заціпеніння, повільно перебрався на інше місце і зупинився прямо перед ними, за аркою, обличчям до ідола. Мабуть, він поступово обходив повне коло, як годинникова стрілка, але не відразу, а шматочками, зупиняючись для молитви чи споглядання.

– Якої ж він віри? – поцікавився Гардкасл із ледь помітним нетерпінням.

– Він каже, – статечно пояснила господиня, – що віра його – стародавній індуїзм, чистіший за буддизм.

– А… – протягнув Гардкасл, невідривно втупившись через монокль у загадкового Вчителя.

– Існує легенда, – повчально і м’яко зауважив господар, – що таке ж божество, але набагато більше, вартує в одній із печер священної гори…

Але мірний плин лекції перервав голос, який пролунав з-за плеча лорда Маунтіґла, з темряви музею. При звуці цього голосу Гардкасл і Гантер спершу не повірили собі, потім розсердилися, а потім зареготали.

– Сподіваюся, я не завадив? – чемно спитав френолог, котрий невтомно служив істині. – Я тут подумав, що ви, мабуть, знайдете хвилинку для недооціненої науки про шишки людського черепа…

– Ось що, – роздратувався Томмі Гантер, – у мене шишок немає, а у вас вони зараз будуть!..

Гардкасл стримав товариша, але всі секунду-другу дивилися не в дворик, а в кімнату.

Тоді це і сталося. Першим відгукнувся все той же рухливий Томмі, цього разу – не дарма. Ніхто ще нічого не допетрав, Гардкасл ще не згадав, що залишив рубін на широкій перемичці, а Гантер уже стрибнув спритно, як кішка, нахилився між колонами й ошелешив дворик зойком: