Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

– Спіймав!

Але якоїсь миті, перед самим його криком, всі побачили те, що трапилося. Через одну колону вислизнула рука кольору бронзи або старого золота і зникла відразу ж, немов язичок мурахоїда. Однак рубін вона злизала.

На каменях перемички нічого не виблискувало в слабкому світлі сутінків.

– Спіймав, – повторив, відсапуючись, Томмі Гантер. – Важко його тримати. Зайдіть же спереду, допоможіть!

Чоловіки послухалися – хто кинувся до драбини, хто перестрибнув через низьку стіну. Й усі, в тому числі й пан Фрозо, оточили Вчителя, котрого Томмі тримав за комір однією рукою і струшував час від часу, не зважаючи на прерогативи провидця.

– Ну, тепер не вирветься, – тішився герой дня. – Обшукайте його, камінь десь має бути.

Через сорок п’ять хвилин Гантер і Гардкасл уже не так бездоганно виглядали. Як і раніше, вони відійшли вбік і поглянули один на одного.

– Ви хоча б щось тямите? – спитав Гардкасл. – Дивовижна таємниця…

– Яка таємниця! – зойкнув Гантер. – Ми ж усі його бачили.

– Атож, – погодився Гардкасл, – але ми не бачили, щоб він поклав або відкинув рубін. Чому ж нічого не знайшли?

– Десь та штукенція лежить, – закопилив губу Гантер. – Треба трохи краще оглянути фонтан.

– Рибок я не патрав, – сказав Гардкасл, встромляючи монокль. – Вам згадався перстень Полікрата?

Оглянувши в монокль кругле обличчя, він переконався, що його співрозмовнику не спали на гадку паралелі з грецької міфології.

– Може, він його проковтнув, – припустив Гантер.

– Випатраємо Вчителя? – запропонував Гардкасл. – А ось і наш господар.

– Як це все неприємно, – промовив лорд Маунтіґл, крутячи сивий вус тремтячою рукою. – Крадіжка, в моєму власному домі!.. Ніяк не розберу, що він белькоче. Ходімо, може, ви збагнете.

Вони повернулися в залу. Гантер ішов останнім, і патер Браун, котрий швендяв двориком, звернувся до нього.

– Ну і дужі же ви! – весело сказав священик. – Тримали його однією рукою, а він також не зі слабаків. Я це відчув, коли ми пустили в хід вісім рук, як ці божества.

Балакаючи, вони обійшли дворик зо два рази й увійшли в залу, де сидів уже сам Учитель у ролі бранця, але з виглядом величного царя.

Справді, збагнути його було нелегко. Промовляв він спокійно і владно, мабуть, розважаючись при кожному черговому здогаді, і нітрохи не каявся. Швидше, він насміхався над тим, як вони на даремно страждають.

– Тепер вам трохи відчинилися, – з неналежною поблажливістю казав він, – закони часу та простору, які ніяк не може осягнути ваша наука. Ви навіть не знаєте, що таке «сховати». Більше того, не знаєте, що таке «бачити», інакше б ви бачили так само ясно, як я.

– Хочете сказати, що камінь тут? – різко спитав Гардкасл.

– «Тут» – непросте слово, – відповів містик. – Але я не хотів цього сказати. Лише сказав, що ви не вмієте бачити.

І він розмірено продовжував у нервовій тиші:

– Якби ви навчилися істинному, глибокому мовчанню, то почули б волання на краю світу. Там сидить творіння, що втілює горе. Кажуть, навіть юдеї та мусульмани шанують його, бо воно створене не людиною. Перед ним благоговійно застиг прочанин. Він підняв голову… Він зойкнув, побачивши червоний, гнівний місяць у заглибині, що порожніла століттями.

– Я знав, що ви наділені великою духовною силою, але це!.. – похопився лорд Маунтіґл. – Невже ви перенесли його звідси на гору Меру?

– Може, й так… – зронив Учитель.

Гардкасл нетерпляче крокував кімнатою.

– Я дивлюся на це інакше, ніж ви, – звернувся він до господаря, – але змушений визнати… О, Господи!

Монокль упав на підлогу. Всі повернулись туди, куди дивився політик, і обличчя осяяв неабиякий подив.

«Червоний місяць» лежав на кам’яному підвіконні, точно там, де і раніше. Може, це була вуглинка від багаття або пелюстка троянди, але впав він точно на те саме місце, куди його поклали.

Цього разу Гардкасл не взяв річ і повівся дивно. Повільно обернувшись, він знову пішов по кімнаті, вже не нетерпляче, а з якоюсь особливою величчю. Підійшовши до лавки, на якій сидів індус, він вклонився, посміхаючись трохи гіркою посмішкою.

– Учителю, – сказав він, – ми повинні попросити у вас вибачення і, що набагато важливіше, ми втямили ваш урок. Повірте, я ніколи не забуду, якими силами ви наділені і як благородно ними користуєтеся. Леді Маунтіґл, – і він озирнувся на господиню, – даруйте мені за те, що я спершу звернувся до Вчителя, а не до вас. Але саме вам я маю честь запропонувати недавнє пояснення. Я казав, що є непізнані сили, гіпноз. Багато хто вважає, що ним і пояснюються розповіді про хлопчика, котрий спинається в небо мотузкою. Насправді нічого цього немає, але глядачі – загіпнотизовані. Так і ми бачили те, чого насправді не було. Бронзова рука буцімто приснилася нам. І ми не здогадалися подивитися, чи лежить камінь на місці. Ми перевернули кожну пелюстку латаття, ледве не дали рибкам блювотного, а рубін весь час був там, де і раніше.