Іван Франко - Україна самостійна

І дарма було б думати, що Галичина зискала що-небудь чи то культурно через зближення до таких країв, як Чехія та Ракуси, чи економічно через зближення до великих центрів європейського торгу. Не забуваймо, що майже до самого 1848 року, а то й геть іще поза рік, Австрія систематично душила і руйнувала в Галичині початки промислу і фабрик так, що в р. 1772 було їх у нас більше, ніж в 1848. Австрія свідомо спиняла розвій економічної самодіяльності в Галичині, щоби мати місце відбуту для фабричних продуктів інших провінцій; на се давно вказують польські писателі, та наші історики, заняті переважно питаннями національними, на сей бік справи не звертають уваги. В усякім разі важно те, що за 50 літ життя під «європейською» Австрією руський народ, беручи загально, не зробив ані кроку наперед в цивілізації, не піднявся до розуміння того, хто він і які його інтереси, не вийшов поза глухе відчування своєї кривди, поза глуху ненависть до своїх гнобителів-панів, мандаторів (се були наполовину цісарські урядники!) та економів. Русини застелювали своїми трупами всі побоєвища австрійські в наполеонських війнах – чи лишилася хоч одна згадка в пісні народній про ті війни? І якби не оповідання «Сави із Підгір’я», звіршоване Могильницьким, то люди, не ознайомлені зі спеціальною історією австрійської армії поодиноких її полків, могли б і не знати, чи воювали русини в тих війнах. Що й інтелігенція руська, нечисленна, вбога, вихована по бюрократичному, в ту пору або зрікалася своєї руськості і робилася німцями та поляками, або хиталася в поглядах на суть своєї національності, не знаючи, куди похилитися, се показав д. Коцовський в своїй книжці про Шашкевича, хоча його увагам треба би більше систематичного порядку, та й сам матеріал тепер можна би значно поповнити новими даними.

Тільки з 1848 роком починається нова доба в житті Галицької Русі; те, що було досі, то були в найліпшім разі проби відродження, були мрії, бажання, була потрохи й агітація. Тільки знесення панщини і надання політичної свободи дало можність дійсного життя для нації, котрої ядром були мужики. І ми бачимо, що й у історії свідомості народної сей рік становить епоху. Знесення панщини, війна з Кошутом, похід москалів на Угорщину – се живі теми пісень і оповідань народних і досі. І ся свідомість народна від 1848 року вже не переривається, а противно дужчає, хоч, звісно, дуже помалу. Від того ж року починається й серед руської інтелігенції ширше духовне життя, і по десяти літах хитання та непевності чільна часть руської інтелігенції вияснює для себе питання про те, до якої національності ми належимо; ще цілих 10 літ треба було до вияснення питання, що властиво становить суть тої народності і яку властиво ціль має русько-українське відродження, коли ще по 1848 році Зубрицький з погордою писав про «язик пастухов», до котрого він не хоче знижувати своїх благородних уст, то молоді українці 70-х років признали власне тих «пастухов», т. є. мужиків, головною основою нації, прокламували голосно думку, що і язик, література і цивілізація не на що, а на те, щоб служити тим пастухам, допомогти їм здобути собі свобідне людське життя нарівні з другими людьми, і що інакше всі ті гарні речі будуть пустою забавкою або мертвою мумією, а не чимсь таким, щоби варто було праці і заходів розумного чоловіка. Відтоді справа русько-українського відродження в Галичині стала твердо і безповоротно на ясній і широкій дорозі. Приложення утилітарного принципу до всіх здобутків цивілізації змусило молоду інтелігенцію замість давнішого широко скачучого дилетантства сконцентрувати увагу на те, чого поперед усього потрібно для народу, значить, і на просвіту народну, на пізнання економічного, соціального і духовного стану народу, на освідомлювання того народу в його національних, політичних і громадянських правах.

Можна сміло сказати, що всі оті ідеї і напрями були би на Галицькій Русі виросли й самі без ніяких посторонніх впливів; та не менше певне й те, що при загальній слабості галицько-руського розвою на їх зріст потрібно би було не 50, а зі 100 літ, якби не сильний прилив оживляючих ідей з України, що під Росією. Ми можемо розрізнити три фази, три ступені тих впливів, відповідні до розвою українства в Росії. Перша фаза починається з 20-х років і тягнеться до початку 50-х. До Галичини доходять в тім числі писання Котляревського, Квітки, Максимовича та ін., їх мова подобається галичанам, їх твори переписують, перероблюють; талановитіші галичани пробують і собі ж складати твори на подобу українських, та ніхто з них, з виємком Шашкевича, та, може, ще Моха і Кобринського (автора книжечки: «Способъ борзо выучити читати» 1842 р.) не здає собі докладно справи з того, для кого має служити та література, яка має бути остаточно її мета. Народ робив панщину і був темний, духовенство руське в переважній масі було сполонізоване і жило в добрій приязні з мандаторами панських маєтків та іншими офіціалістами (гл. Спомини о. Гладиловича з р. 1846, в Записках Наук. тов. ім. Шевченка), а хіба де в кого з русинів будилося почуття національної відрубності в першій лінії на тлі ненависті до поляків (головно під впливом писань Зубрицького «Rys dziejów narodu ruskiego» 1839 і Kronika miasta Lwowa). Та ані у Зубрицького, ані у Головацького, ані загалом ні у кого з русинів до 1848 р. ми не находимо нічого, щоби можна назвати виразно суспільно-політичною програмою, бо така програма можлива тільки там, де люди свідомі своєї духовної і матеріальної сили, свідомі того, що можуть щось зробити, що їх голос має у других якусь вагу. Такої свідомості у жодного галицького русина до 1848 року не могло бути, і для того навіть найсміліша політична маніфестація, на яку здобувся гал. русин перед скасуванням панщини, памфлет Головацького «Zustande der Russinen», поза рекримінації та побожні бажання не підноситься до сформулювання якої-небудь програми діяльності русинів хоч би в найближчій будущині. З кожної стрічки сего інтересного твору віє на нас сумовите почуття, що автор його пише сам, думає сам, злиться сам і з всім тим навіть мусить критися, а в такім разі що ж і думати про яку-небудь програму? І для кого? І з ким?