Іван Франко - Україна самостійна

Для нас, українців, що разом з Польщею, а потім з Росією і Австрією перейшли всі фази того великого історичного процесу і по якійсь іронії долі звичайно мусили коштувати найпоганіші і найприкріші наслідки тих старих порядків, для нас у теперішню пору дуже важне зрозуміння сеї історичної азбуки, яка б давала нам тверду основу в дальшім політичнім житті і хоронила нас від неясності і баламутства.

От тим-то думаю, що покликом нашим у сю пору не може бути ані автономія sans phrase 22 22 Безумовно ( фр. ) ані федералізм sans phrase, але все і всюди: повна політична воля і рівність забезпечення її людських прав, а вже на тій основі автономія національності.

Українське питання переходить в новіших часах дивні форми розвитку. Відколи при кінці XVI віку унія з Польщею, зразу політична, а далі й обрядова, силою натуральної реакції кинула між українців сильний фермент і збудила перші проблиски національного почуття, першу свідомість національних інтересів, відрубних від інтересів польських (почуття відрубності від Московщини збудилося і виступило досить різко вже в другій половині XVII віку), бачимо серед українського народу і серед української суспільності певне аналогічне, хоч не паралельне хвилювання тої свідомості і того почуття. Серед інтелігенції (головно духовної і міщанської) після гарних розмахів кінця XVI і першої половини XVII віку бачимо певний відплив сил і духа, певне ослаблення в другій половині XVII віку; боротьба з польськими гегемонійними замахами скінчилася остаточно побідою українського елементу, та для боротьби з такими ж замахами московськими в українців не стало вже сили ані політичної далекоглядності. Історія української інтелігенції в XVIII віці, то історія її асиміляції з московською. Правда, почуття окремішності, навіть деякого локального патріотизму не вигасло, навіть Мазепинські традиції тліли подекуди, та почуття безсильності і анахронічності тих традицій було загальне.

В ту пору і українське простолюддя дійшло до тої самої мети, хоч трохи іншою дорогою. Часи між Люблінською унією а роком 1648 були добою найтяжчого ярма, найгіршого заневолення українського народу. Польський державний і суспільний лад, особливо на українській землі, розвився тоді з повною силою, а характеристикою його було власне продукування шляхетського пишноцвіту на основі мужицького поневолення. Було би хибно уявляти собі тодішню господарку як чисто патріархальну; господарка на таких колосальних маєтностях, як ті, що на Україні належали до Конєцпольських, Вишневецьких, Острожських і др., з самого свого заложення не могла бути ані чисто рільничою ані патріархальною. Нагромадження сирих плодів у одних руках мусило вироджувати початки промислу, та й сама продукція рільнича обчислена була не на домашню консумпцію, а на вивіз. Взагалі треба пригадати, що історія українського торгу вивозового трохи чи не старша від писаної історії українського політичного життя; про сей торг ми маємо звістки вже у арабських писателів IX і Х віку, в договорах Олега і Ігоря з Візантією, в походах Святославових, в цілій історії Великого Новгорода і т. д. В першій половині XVII віку сей торг обнімав не тільки сирі продукти рільничі, такі, як пшеницю, шкури, мед, дерево, віск, але і вироби промислові, такі, як дьоготь, мед до пиття і спирт. Гріш золотий і срібний не був рідким гостем не тільки в панськім замку, але і в мужицькій хаті, – про се свідчить безліч золотих і срібних скарбів, позакопуваних в українській землі, свідчать інвентарії, де визначувано повинності не тільки натурою (панщиною і продуктами), але й грішми. Нема сумніву, що значна часть сих домашніх промислів на Русі, яких решта доживають ще нині свого віку, як ось кошикарство, гончарство, колодійство, шаповальство, дігтярство, гончарство, малярство і т. д., коли не почалася, то власне розвилася в ту пору до того ступеня, в котрім нинішні знавці бачать признаки доброго старого стилю і доброї старої техніки. Можна сказати сміло, що Україна – правда, під шляхетською нагайкою, – починала тоді входити на шлях загальноєвропейської цивілізації і якби не сусідство татар і не Хмельниччина, то, певно, що нині була би щонайменше йшла поруч з економічним розвоєм найпоступовіших німецьких і провінцій.

Обставини зложилися інакше. В хвилі, коли для Німеччини скінчилася страшна 30-літня війна, розпочалася в Вкраїні 60-літня, далеко страшніша руїна, почалася тріумфами при Жовтих Водах, Корсуні та Пилявцях, а скінчилася побоїщем при Полтаві. В тій страшній огняній пробі українська свідомість народна уперше проявилася в масах народних – і се був цілий історичний плюс тих війн. Та на лихо економічні і культурні підстави, на котрих ся свідомість могла б була окріпнути і розвитися, були дотла зруйновані війнами, край зубожів, вилюднився, опустів, а закінчення війни не принесло масам народним майже ніякої полегші, а тільки дало їм інших, і не можна сказати, щоб ліпших, панів. Історія XVIII віку для українських мас народних, то поступове ослаблювання свобідного козацького елементу, ширення кріпацтва а рівночасно обкроювання і притлумлювання автономії, початків просвіти народної і всіх прав української окремішності. Московська «плеть» була так само дошкульна, як польська нагайка, та тільки гнала українську націю не на шлях поступу у цивілізації, а в безодню темноти і застою. От тим-то не диво, що свідомість національна і політична серед мас українського народу падає, що обсяг його інтересів звужується до границі власної хати, власної громади, що розуміння державного устрою стається так само міфологічне, як релігія, як примітивне розуміння природи. Та от при кінці XVIII віку Польща падає, часть українського народу входить в склад одної з великих держав європейських, в склад держави по зверхньому вигляду німецької та зложеної з різних народностей, переважно німецьких. Політичне значення сього факту де в чому переоцінено нашими істориками – мабуть, на те, щоб допекти полякам. Австрія наразі, через півстоліття, ні в чому не поліпшила політичного стану нашого народу, не дала йому ані однієї такої свободи, якої б він не мав за часів Польщі хоч би в формі привілеїв (напр. Ставропігія). Вона навіть не дала йому тривких підвалин просвіти на національнім ґрунті – на се треба було чекати аж до 1848 року. Те саме треба сказати й про соціальне значення захоплення Галичини Австрією. Се ще велике питання, чи мужик зискав що-небудь від опіки австрійських цісарів, від їх не раз гуманних та майже завсігди паперових патентів. Одне можна сказати: панщинні тягарі, що давніше регулювалися звичаєм, не раз добровільними загодами між паном і громадою, не раз були хвилево побільшуванні, то знов зменшувались, тепер були списані і систематизовані, так що мужик міг надіятися їх побільшення, проти котрого цісарські патенти були слабкою охороною, але їх зменшення не міг надіятися ні в якім разі. Правда, мужик одержав дев’яту воду на киселі правної охорони, та за те мусив давати рекрута і оплачувати бюрократичну машину, імпортовану, ворожу інтересам краю, здирливу і зарозумілу на свою нібито цивілізаторську місію. Досить прочитати описи подорожів по Галичині тодішніх німецьких учених і публіцистів, як Краттера, Гакета і др., щоб переконатися, з якою погордою відносилися вони до людності, її способу життя і традицій. То ж не диво, що ті цивілізатори, касуючи наші монастирі, возами продавали жидам на завивання масла старі книги та рукописи, перетоплювали старі пам’ятки золотництва, марнували все те, чого вартості не вміли оцінити.