Іван Франко - Україна самостійна

І 1848 рік небагато поправив діло. Правда, народна маса віддихнула свобідніше, народна свідомість піднялася вище, та витворений попередніми літами розділ між мужиком і інтелігенцією руською не зменшився. Характер усього руху, що не виріс на нашім ґрунті органічно, а звіявся над Галичиною, мов західний вихор, мав те до себе, що на Галицькій Русі на якийсь час витворив ілюзію якоїсь єрократичної суспільності, ілюзію нації-попівства з прищіпкою-мужицтвом. Ся ілюзія має в історії свою назву – святоюрства. Була се карикатура польської шляхетчини, польський шляхетський дух, прищеплений на руську дичку; там шляхта вважала себе цілою нацією, а тут духовенство, котрому в 1848 році вдалося в Галичині відіграти певну, в його очах дуже тонко-політичну, а в очах історії далеко непочесну роль. Ся єрократична ілюзія помимо всієї дивовижності пережила у нас звиш 20 літ і навіть досі не загибла до решти. Не диво, що і в 1848 р., і в найближчих по нім роках ані з України, ані ні, звідки-інде не могли до нас дійти ніякі такі впливи, що були не до вподоби тій – бачилось, всевладній єрократії, тій володарці над тілом і душею народу. Не диво, що до нас не дійшли ідеї Кирило-Мефодіївського братства (КМБ), що ім’я Шевченка тільки раз принагідне згадане було на з’їзді руських «учених» 1848, а поезії його аж до 1859 р., не були в Галичині нікому звісні. В 50-х роках із творів другого геніального українця Гоголя тільки один «Тарас Бульба» прийнявся в Галичині, був перекладений, та й то не здобув собі ширшої популярності, лежав десятками літ на складі в книгарні Ставропігійській. В 50-х роках галичани цофнулися взад навіть поза літературну школу Котляревського, а то навіть поза Захарію Копистенського та Івана Вишенського (порівняй, напр., теологічні та історичні трактати Малиновського та Петрушевича з погляду на мову, на живість та ясність викладу, а навіть на методичність і уклад цілості з «Палінодією», з «Треносом» Смотрицького або з «Апокрізисом» Бронського!).

На Україні тим часом розвій ішов трохи відмінною дорогою. Від часу Петрової реформи Росія ввійшла в більше безпосередні і живі зносини з найпоступовішими краями Європи – Німеччиною, Голландією і Францією, ніж їх коли-небудь мала Україна. Коли в XVIII віці на Україні помалу йшло і збільшувалось закріпощування і отемнювання широких мас народних, то укр. інтелігенція, русифікуючись, все-таки набирала рівночасно й європейської освіти і європейських поступових ідей. Часи Катерини II – часи галломанії, та разом з тим часи вольтер’янства і мартинізму, т. є. вільнодумства не тільки релігійного, а й соціального та політичного. І коли при Наполеоні французи зустрілися з росіянами на побоєвищах, а далі 1812 р. зложили їм пам’ятну візиту в їх власній хаті, то найшли народ зовсім неподібним до свого, але генералів і полководців – майже таких самих французів, як і вони самі (згадаймо Чічагова, що вмер «англійським громадянином», Багратіона, Ростопчина і др.). Було б дуже немудро думати, що росіяни брали від французів тільки строї, манери, мову; брали й дещо більше, обік смішного й гидкого, брали чимало й здорового та світлого. В часі наполеонівських війн, а може й ще перед ними, прийшло до Росії вільномулярство, з його чудернацькими обрядами та живим почуттям міжнародної спільності людей, зв’язаних одною гуманною ідеєю. Та обік вільномулярських лож і в зв’язку з ними швидко повстає думка про волю політичну, про основний перестрій внутрішній Росії, повстає «Общество Соединенныхъ Славян», а далі велика конспірація Пестеля, Рилєєва, Бестужева та Муравйова-Апостола. Ті товариства і змови захапували широкі круги інтелігенції і находили особливо податний ґрунт на Вкраїні, найпаче Лівобережній, де найбільше ще живі були традиції козацької автономії. Цікавим документом того, як амальгамувалися ті ідеї одні з другими і витворили особливий погляд на українську минувшину, є «Історія Руссов», написана українцем Полетикою. Упадок конспірації 1825 р. і Миколаївська реакція не могла вбити того нового, європейського духу, прищепленого на російський ґрунт. Він проблискував у творах Грибоєдова, Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, Іскандера-Герцена, в критиках Бєлінського, в наукових працях Боткіна, Грановського і товаришів кружка Станкевича, а в 40-х роках ожив з новою силою в цілій плеяді великих писателів та поетів, таких як Тургенєв, Гончаров, Григорович, Достоєвський, Некрасов, за котрими пішли далі Толстой, Островський, Щедрін і др. В діяльності тих великих писателів, особливо «людей сорокових років», треба мати на увазі не саму тільки літературну школу, але більш або менш укриту політичну думку, котра кермувала ними при виборі тем і напрямі праці, котра піддала Тургенєву ідею «Записок охотника», ярко відбилася в Герценових «Листах із-за границі», а остаточно повела Герцена, Огарьова, Бакуніна, а наполовину й Тургенєва, на життя за границею Росії. Правда, політичні ідеали у цих людей не ставилися і не формувалися досить ясно, та зате ідеали особистої волі і гуманності були для них святі і дорогі над усе.