Іван Франко - Україна самостійна

Цікаве явище. Коли давніше, від часів Катерини; в кожнім гурті писателів і діячів російських між найпоступовішими бачимо родовитих українців (згадаймо Капніста, автора «Ябеди», Каразина – основателя Харківського університету, повістярів Погорільського і Наріжного, поета Гнідича, а нарешті Гоголя), то між плеядою рос. писателів 40-х років видніших українців нема. Натомість ціла плеяда українських писателів і діячів (без огляду на те, чи вони пишуть по-українськи чи по-російськи) формується довкола Шевченка і служить місцевим українським справам (найдемо там і великоруса Срезневського). І серед цієї групи будиться думка політична і находить вираз в програмі Кирило-Мефодіївського братства (КМБ). Цікаво, що в порівнянні до думок російських лібералів і радикалів, думки братчиків про волю людини, особливо про визвіл кріпаків, були не менше радикальні і виразні, та обік цього ми знаходимо тут далеко виразнішу думку політичну про волю національності і про федеральний зв’язок усієї слов’янщини, думку, подібну до тієї, яку в р. 1848 піднімав на слов’янськім з’їзді в Празі Бакунін та від якої і сам він і інші радикали російські в пізніших роках відбігли. Правда, цей перший проблиск широкої самосвідомості мусили українці відплатити дуже тяжко, і урядові репресалії не тільки заглушили дальший розвій думок братчиків на довгі літа, але, що сумніше, у самих братчиків, навіть таких як Костомаров, викликали певну внутрішню реакцію, так що думки ті в значній мірі полишилися в сфері теорії і не зробилися живою народною програмою українського народу або хоч би тільки невеличкої меншості української інтелігенції. От тим-то й на Галичину вони не мали впливу безпосереднього і то власне в ту пору, коли тут люди мусили оглядатися за програмою національною.

Та, проте, думки КМБ мали вплив на Галичину, і то вплив великий, хоч о більше як 10 літ спізнений. Вони дійшли до нас в тій формі, яку їм дав у своїх творах Шевченко, в формі поетичній і, що ще гірше, разом з такими творами Шевченка, де виказувалися думки відмінні, менше повні і менше ясні. Правда, майже рівночасно з творами Шевченка до нас дійшли й інші, пізніші писання братчиків: історичні монографії Костомарова, «Записки о Южной Руси» Куліша, «Основа», твори Марка Вовчка. Та основні думки КМБ в тих писаннях хоч були, без сумніву, але були сховані доволі глибоко, а що найгірше, політичні думки КМБ в них зовсім не виказувалися, а й соціальні думки, особливо по фактичнім знесенні кріпацтва, виходили на якусь не дуже виразну філантропію, починалися і кінчалися словами Шевченковими: «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата». Слова гарні, коли в них вложити свідомість цілої програми праці для добра того найменшого брата, та без такої свідомості зовсім пуста фраза.

Ідеї КМБ, проціджені крізь твори Шевченка, «Основу» та пізніші белетристичні, історичні та етнографічні писання братчиків, – от це зміст тієї другої фази впливу української інтелігенції на галицьку, що характеризує у нас 60-ті роки і далі початок сторонництву народовців у Галичині. Двигачем українського впливу в Галичині в ту пору був Куліш, людина великої спосібності, великої праці і заслуги та не тверда, власне, в тім, чого найбільше треба було для галичан, в поглядах на суть національності і на суть цивілізації. Особисті вподоби дуже часто затемнювали у нього програмові справи, абстрактні думки заставляли його забувати про живих людей і їх живі потреби. Доктринер з виглядом реального політика, дилетант-поет з виглядом практичного діяча, дилетант-учений з величезним самолюбієм – був Куліш менш усього спосібний до впровадження таких примітивних, у всякім розвою запізнених людей, якими були інтелігентні галичани. От тим-то й не диво, що в зносинах з Галичиною він не здобув нічого, крім довгого ряду розчарувань, а те, що за той час успів передати галичанам зі свого ідейного арсеналу, остаточно ті самі галичани обернули проти нього самого. Та проте ця фраза принесла й деякі і то немаловажні користі для Галичини, посунула розвій галицько-руської інтелігенції значно наперед. Уже одне те, що вона безповоротно рішила побіду народної мови над старим галицьким макаронізмом, що значні ряди світської інтелігенції привернула до українсько-російської національності і тим зробила значний матеріальний підрив у аристократичній святоюрській ілюзії. Та поза тими основними фактами не хибло й інших: молода інтелігенція, власне йдучи за покликом Шевченка, почала сяк чи так вияснювати собі програму діяльності, вияснювати свої відносини до святоюрства, до поляків, до власного народу і його потреб. Було в тих пробах чимало непевності, хитання та «безпрограмовості», як колись називав її Е. Левицький, та було дещо й такого, що не хиталося і не похитнеться так швидко, що лягло в основу й дальшого розвитку. Безсторонній історик мусить це признати, хоча 60-ті роки нашого розвою ждуть ще й довго ждатимуть на свого історика.