Іван Франко - Україна самостійна

«Основа» і ті українофільські видання, що групувалися довкола неї, в Росії по своїм ідеям були запізнені о півтора десятка літ, їм треба було появитися в 40-х роках. Тоді, коли вони появилися, російська, а з нею разом і чисельна українська інтелігенція пішла вже значно наперед і з погляду на ідеї, і з погляду на літературну школу. Не диво, що «Основа» могла бути національним «откровенієм» для Галичини, але не була ним для України, не збудила в ній такого ентузіазму, якби треба було надіятися, і швидко впала. Те, що наступило по її упадку, належить до найсумніших карт в історії нашого національного розвою. Чільна частина української інтелігенції, особливо молодіж, разом з молодіжжю російською, рвалася наперед до широкої політичної діяльності, переходила різні фази соціалізму, бунтарства, ходження між народ, пропаганди політичної революції, а за той час старші покоління українців, навіть бувші братчики КМБ, ідейно йшли взад та взад, поки не дійшли до ідей безполітичної культури та абстрактного українофільства.

Роки 70-ті і 80-ті в історії української свідомості були і назавсігди лишаться часом переважного впливу М. П. Драгоманова. Для тих 20-ти літ він є характеристикою, хоча, звісно, вплив його праці і думок триватиме далеко довше і ввійде в великій часті як основа всякого будущого програми роботи на українськім ґрунті. Натура виємково суцільна, многостороння та енергічна, він, пройшовши в молодих літах усю ту ідейну школу, яку проходила російська молодіж від Бєлінського до «Колокола», вчасно почав шукати для себе практичної діяльності такої, котра б лучила в собі ті поступові ідеї з національним українським ґрунтом. При російських порядках таке шукання мусило довести до трагічного кінця. Всією душею поступовий європеєць, чоловік, котрого, напр., бомбардування Парижа зворушувало до гірких сліз, Драгоманов був заразом щирим українцем, що відчував вельми живо свій кровний зв’язок з Україною, знав її всю від краю до краю, любив її не як абстракцію, не як термін географічний, не як ефективний полик, вроді Кулішівського, «від Кубані до Есмані», а любив у її конкретних життєвих проявах, любив її народ, починаючи від своїх полтавців а кінчачи «пораненим братом», бідним, занедбаним угорським русином. В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип – свідомого європейця і не менше свідомого українця. Можна сказати, що головна частина писань Драгоманова, а особливо його знамениті критично-публіцистичні статті, такі як «Историческая Польша і великорусская демократия», «Вільна спілка», «Чудацькі думки», «Листи на Наддніпрянську Україну» були не чим, як мотивуванням, виясненням цього синтезу – свідомого, поступового європейства і разом з тим свідомого українства. Здобутком тих його праць був рух української молодіжі в 70-х і 80-х роках, а остаточно повстання русько-української радикальної партії.

Для того, хто колись буде займатися оцінкою діяльності Драгоманова, інтересно прослідити повільну та консеквентну еволюцію його поглядів на українську національну самостійність. Як писатель політичний і критик Драгоманов виступив з окликом: література великоруська для великорусів, українська для українців, а російська – спільна інтелігентним верствам обох націй. В основі цієї думки багато правди, та, толкуючи її як категоричний імператив, доходиться до абсурдів. От тим-то Драгоманов з часом, під впливом нових фактів, звільна обмежував її, з одного боку, на боротьбу проти усякої національної ексклюзивності, проти ширення національної ненависті і шовінізму, а, з другого боку, признавав, що інтелігентна література на українській мові залежить від натуральної еволюції укр. нації і мусить повстати тоді, коли в ній настане потреба (як ось тепер у Галичині), та поки що основою літературної діяльності свідомих українців повинна бути література популярна, конечна для просвіти укр. мас народних.

Аналогічну еволюцію переходили думки Драгоманова також щодо питання про політичну самостійність України. В 70-х, ба і в 90-х роках він гаряче протестував проти тих, хто закидав російським українцям політичний сепаратизм, протестував проти «Моск. ведомостей» Каткова так само, як і проти укр. сепаратизму з австрофільскою закваскою, ширеного львівською «Правдою» О. Барвінського. Він дорожив державною цілістю Росії, вбачаючи в ній сильну запору проти пангерманізмові, та, з другого боку, бажав такого внутрішнього перестрою Росії, котрий би відповідав його європейським ідеям про права людини, про самоуправу корпорацій, громад і кантонів. Виходячи з принципу утилітарності, він в проекту всеросійської політичної програми «Вільна спілка» не клав надто великої ваги на національність, а більшу вагу на культурні і економічні потреби громад і територій. В «Чудацьких думках» і «Листах на Наддніпрянську Україну» він і тут поробив значні концесії розбудженому напорові національного почуття: коли почуття те стане силою, то воно здобуде собі політичного ґрунту скільки зможе, політична самостійність стане питанням часу; форма, в якій буде осягнена та самостійність, буде тільки питанням політичного опортунізму.