Іван Франко - Україна самостійна

Чудно робиться, читаючи такі слова, а вони лунають часто з різних російських газет та журналів та знаходять віру й там, де би не слід було. Треба бути цілковитою дитиною в політичних справах, щоб у сьогоднішню пору загрівати себе і свою публіку таким дитинячим та наївним покликом. Так як коли б ніхто на світі й не знав, що Росія сьогодні більше для французів, для німців, англічан та жидів, що в її державний скарб повкладали свої міліарди і знай пильнують кождої копійки, яка впливає до того скарбу від «русских», і українців, і інородців, щоб поділитися нею. І так як би ніхто не знав, що найбільша часть збіжжя та природних багатств Росії в «русских» і не руських її частинах іде в руки тих же чужих експлуататорів, що тільки завдяки політичним та громадським порядкам у Росії змогли здобути собі в ній такі впливи і такі доходи. Коли Росія увільниться від того чужого, єгипетського ярма, в яке попала завдяки своїм порядкам, попала так важко і так глибоко, як ні одна сучасна держава, хіба тоді була б якась маленька підстава до такого високого гоц, яке вже тепер проголошує д. Меншиков.

«Россия для русских!» Ну, добре, а що таке ся Росія? Чи самі «русские» збудували її, самі своєю силою держать її? Здається, не треба надто глибоко влазити в історію, щоб зрозуміти, що над збудуванням і утвердженням теперішньої Росії працювали всі племена, що входять в її склад, працювали й німці, й українці, і всякі інородці. Нехтувати ними тепер, коли діло стануло на тім, аби з тої Росії зробити для всіх вигідну і простору хату, се значить не розуміти азбуки державно-політичного життя. Адже ж не буде добра в такій хаті, де половина людності житиме безправно, здана на ласку й неласку другої половини, примушена мовчати і нидіти та безпомічно дивитися на панування другої половини!

Та яке те панування! Адже ж маси «русского», великоруського народу живуть сьогодні в такій нужді, в такім занедбанні, бідності, темноті, поневірці, що весь цивілізований світ з жахом і невірою читає про се покази свідків. Дайте своїм власним народним масам хоч стільки хліба, щоб він місяцями не жив березовою корою, хоч тілько освіти, щоб він не закопував себе живцем у землю зо страху перед антихристом, хоч стільки самоуправи, щоб він міг сам дбати про свої інтереси, а тоді вже говоріть: «Ми тут пани!» Взагалі, се дуже погана манера стукати на своє панство і верховодство там, де всі свідоцтва говорять про сумний і важкий стан Росії і де треба б якнайбільше скуплення духу і уваги на те, щоб винайти дорогу справжнього відродження суспільства замість засмічувати його голови пустими фразами, що свідчать лише про засліплення та безтямність.

«Непотрібно давати ніяких прав інородцям», – гукає д. Меншиков, не розуміючи того, що тих інородців міліони, що їх з лиця землі не зітреш. Що, як ті самі інородці скажуть: ні, ми недаром працювали над здвигненням Росії, вона потрібна й нам і для нашого розвою, ми не хочемо відставати від неї, хочемо жити в ній, але жити як люди, як рівноправні громадяни, а не як раби та наймити? Д. Меншиков боїться, що всі інородці ненавидять «русских» і, одержавши права, будуть працювати на згубу та шкоду Росії. Думаю, що се побоювання ні на чім не оперте. Певна річ, коли інородці (а є між ними багато народів свідомих, з далеко вищою, як у самих корінних «русских», цивілізацією) не зазнають від тих «русских» нічого іншого, як кривди, знущання та зневаги, то нівідки їм і набратися любові та поваги до них, і коли добродії вроді д. Меншикова бажають, щоб так або й ще гірше було й надалі, то по-мойому, се засуджує Росію на дальше, необмежене занепадання і не віщує ніякої кращої будущини.

Кращі уми в Росії, йдучи за такими ж умами Західної Європи, давно вже вказали інший шлях для справді тривкого і плодючого розвою. Сей шлях основується на першому принципі всякого громадського життя – пошані до чоловіка, до його кровних інтересів, до його природних, невідчужених прав, таких як свобода слова й організації, як нетиканість домашнього огнища без суду, як свобода заробітку та переселення і т. д. Се елементарні основи для всякого хоч трохи успішного життя громадського і державного, і, власне, запевнення і укріплення тих основ не бачимо досі в Росії. Від того браку терпить і пропадає так само великоруське плем’я, як і всякі інородці, і поки стан сеї елементарної необезпеченості триває в Росії, поти всякі такі балакання, що «ми тут пани» і «Россия для русских», виходять на жалку самохвальбу того хазяїна, що, сховавшися під столом перед грізною коцюбою своєї господині, відтам пискливим голосом озивається: я пан дому!