Іван Франко - Україна самостійна

Свобода й автономія мусять нерозривно в’язатися з собою, а властиво автономія мусить опиратися вповні на основах громадянської свободи. Се треба ясно зрозуміти, бо інакше можна на гарне слівце – «автономія» дати себе зловити так, як се ми бачили в першій російській Думі, де в так званім клубі автономістів під плащем автономії сиділи обік щирих прихильників свободи також люди, що лякалися її й бажали чогось зовсім іншого від дійсної громадянської свободи в новочаснім розумінні.

Щоб зрозуміти різницю між автономією, опертою на якійсь іншій основі, прим., на історичній традиції, досить буде заглянути до карт історії середніх віків. Середні віки зі своїм феодалізмом були, властиво, золотим часом автономії в найрізніших її формах. Автономні були провінції супроти найвищого владника, автономні були князі, графи, барони та дідичі супроти цілої держави, автономні були більші міста, оскільки мали силу й засоби окупити та оборонити свою автономію. Супроти сих дрібних автономій щезала зовсім сила центральної держави; щоб у разі потреби зібрати її і довести до діла, треба було не раз незвичайного зусилля політиків, хитрощів, обіцянок або навіть насилля і боротьби. Кожна автономна одиниця була в своїм ширшім чи тіснішім обсязі повноправною, мала власть над добром, свободою, життям і смертю оселеної в тім обсягу непривілейованої людності; не було зовсім того, що називаємо державним правом, спільним і обов’язковим для всіх громадян, а були тільки дипломи та привілеї, надавані верховною властю чи то поодиноким особам, чи родам, чи провінціям, чи городам. Цілість держави була, таким робом, дійсною федерацією різнородних сил і груп, що дуже часто йшли наперекір одна одній (рицарство, прим., цілі століття завзято воювалося з містами, міста, особливо в Ломбардії, воювалися з імператорами і т. д.); удержання центральної державної власті було ділом хіба незвичайно здібних і енергійних одиниць, а найчастіше під володінням звичайних або слабосильних володарів уся держава стояла загальним безладдям, яке вийшло в приповідку у нас у приложенні до старої Польщі (Polska nierządem stoi 20 20 Польща на безвладді стоїть ( пол. ) – приказка, що стосувалася династії Сасів, коли панувала анархія. ).

Не можна сказати, щоб ті порядки були зовсім шкідливі для загального прогресу. Вони, як знаємо, допомогли в тих жорстоких часах до розвою міст, ремесел, торгівлі та шкільництва, розбуджуючи загальну конкуренцію суспільних сил, суспільних, одначе, в тіснішім значенні: упривілейованих. Внизу під тими упривілейованими більше-менше повноправними верствами жила і томилася більшість народу, робуча маса селянства та міщанства, або позбавлена всяких людських прав, здана вповні на ласку Leibeigen 21 21 «Кріпосних ( нім. ). (феодалів, монастирів або більших міст), або до краю обмежена, стіснена в своїх людських правах, наражена на тисячні напасті та знущання сильних та самовільних панів. Треба було довгих століть і завзятої боротьби, з одного боку, суверенів з підданими, з другого боку – тих підданих зі собою і суверенами, поки з того автономічно-федералістичного хаосу виробилися суцільні новочасні держави з одноцільною армією, одноцільною бюрократією, одноцільними правами й інституціями, в тім числі й з одноцільними запоруками загальної громадянської свободи. Історія бачила в тім довгім розвої жахливі сцени селянських війн і рицарських нападів, городських революцій і кривавих розрухів; те, що привикли називати Великою Французькою революцією, – се був лиш один блискучий епізод у тій довгій революції, що вела з середньовікового автономічно-федералістичного хаосу до новочасних порядків.

Розуміється, що та французька революція не була також останнім епізодом у тій боротьбі новочасних порядків з середньовіковим феодалізмом і його традицією. Занадто сильні його парості пережили ту революцію і ростуть та буяють собі ще й досі не тільки в інших краях Європи, де та революція не була переведена так основно, як у Франції, і чіплялася більше зверхніх форм, ніж самої основи соціального та політичного життя, але і в самій Франції, де на наших очах іде нова, хоч і безкровна поки що революція – боротьба державної власті не з релігією, як плещуть злі язики, а з занадто вибуялою автономією церковної організації, що, черпаючи свої сили з державного організму, повертає їх систематично на шкоду того організму. А в Німеччині, Австрії, Італії та Іспанії ся боротьба мусить бути ще завзятіша і тяжча, бо тут обік страшенної сили новочасного, не на релігійній, але на політичній основі зорганізованого клерикалізму, що йде до усталення світської власті панства над усім світом, живуть і сильні парості середньовікових феодальних традицій з їх завзятим змаганням до автономії, опертої не на свободі і рівноправності всіх громадян держави, а на історичних традиціях, ворожих тій рівноправності й свободі.