Іван Франко - Відрубність Галичини

Та коли становище «Dziennika Polskiego» в тій справі для нас зовсім ясне й зрозуміле, то тим менше можемо зрозуміти становище, яке заняв у ній «Kurjer Lwowski». З великою радістю вітає він голос німецького органу в переконанні про його щирість, і запевняє, що «аби тільки знайти спосіб розв’язки спору між німцями й чехами, хоч би навіть при помочі територіального поділу провінції, всі ліберальні та демократичні елементи нашого народу злучаться з німецькою демократією союзом, який нашому народові запевнить свобідний розвій його народності і позволить усім злучитися в щирій праці для загального поступу і в завзятій боротьбі з корупцією та упирем реакції».

А проте той сам «Дневник» стільки разів нарікав на слабість та дезорганізацію ліберально-демократичного табору в Галичині і сам найліпше знає про його безсильність. Та, очевидно, йому не ясно, що надання Галичині відрубності при теперішнім положенні не тільки не скріпило би той табір, але навпаки могло би на довгі літа загальмувати його розвій, бо ж, очевидно, в тім акті головним і одиноким чинником була би шляхта, а шляхта, певно, ані не брала, ані не давала би такої відрубності, яка би хоч лиш у самій Галичині могла в скорім часі вкоротити планування, а поміч німецьких народовців при відрубності Галичини мала би для тутешніх демократів ще менше значіння, ніж має тепер.

Одним словом, не тільки з огляду на нещирість і фактичну неміч того, хто дає, але також і з огляду на внутрішні відносини нашого краю, відрубність Галичини натепер не може бути пожадана.

Вважаючи головною метою інтелігенції працю коло поліпшення долі та усвідомлення людової маси, ми тим самим уважаємо всякі політичні форми тільки рамками, що дають більш або менше вільного місця для такої праці. Найліпша політична форма буде та, що дасть найбільше можності для такої праці, а притім найбільше охоронить наш люд від визиску та утиску чужих і своїх паразитних елементів. Кожда політична форма, що зближає нас до того ідеалу, буде для нас усе пожадана власне в міру того, оскільки зближається до нього. Тому й побільшення автономії Галичини в основі мусить бути пожадане для нас, бо будь-що-будь воно мусило би з часом покликати до діяльності багато сил досі утаєних, мусило б оживити не лиш інтелігенцію, але також і людові маси, і дати деякі запоруки ліпшого розвою на будуще. Але, з другого боку, ми не можемо забути, що тепер в Галичині «нема опінії публічної», крім шляхетської, нема зорганізованого сторонництва, крім шляхетсько-єзуїтського, і для того відрубність, дана при теперішніх відносинах, мусила би вийти виключно на користь тої найменшої суспільної групи, а на шкоду інших.

Зрештою, головні домагання наших автономістів із рр. 1867—80 тепер майже осягнені – уряди й школи в Галичині майже зовсім знаціоналізовані, себто сполонізовані, і розширення автономії краю не могло би вже розширити тої націоналізації, хіба на шкоду другої крайової народності, руської, а се певно не посунуло би наперед, але попхнуло би взад будущину Галичини. Знаємо дальше, що знаціоналізоване урядництво, в значній часті шляхетського походження або залежне від пануючої шляхти, ipso facto 23 23 У силу самого факту (лат.) . при наданні відрубності підпирало би змагання тої шляхти, тим більше, що й при відрубності лишили би ся для нашої шляхти отворені ті дороги, які за часів абсолютизму провадили до високих гідностей та дохідних посад – протекція у віденського двора та зв’язки з магнатерією й шляхтою інших австрійських країв. Чи при таких відносинах у окремій, але опанованій шляхтою та підвладною їй адміністрацією Галичині було би легко зорганізувати сильну та одноцільну демократичну людову партію чи то польську, чи польсько-руську для протиділання пануючому напрямові, як і тоді, певно, не перестав би бути феодально-клерикально-реакційним, про се сміємо сумніватися тим більше, що така партія й досі не здужала зорганізуватися. А без існування такої партії, свідомої своєї мети, солідарної з масами люду руського та мазурського, що без боязні висловляла би його потреби та домагання, без правдивого людового заступництва відрубність Галичини могла би для нашої провінції статися не добродійством, а небезпекою. Не забуваймо, що більша свобода, дана елементам реакційним та експлуатаційним, могла б у нас замість приспішення природного розвою приспішити цілий ряд забурень і актів елементарного темного протесту, що легко в одній хвилі могли б змести з лиця землі не тільки автономічну будову, але навіть і конституційні права в нашім краю.