Іван Франко - Відрубність Галичини

Лишаючи на боці загальний характер кошутівського повстання, шляхетсько-міщанського радше, ніж демократичного, і крайньо ворожого слов’янам, недоладність підозрівання Кобилиці в зв’язках з уграми видно вже хоч би з того, що одинокий напад угрів на Буковину під проводом Бема був зроблений, очевидно, без найменшого числення на якусь поміч гуцулів, у околиці, далекій від «збунтованого» округу. Се була партизанська демонстрація, що мала нагнати страху противникові, але не обчислена ні на які стратегічні користі. Бем, переночувавши в Дорні, вернув назад у Семигород, не пробуючи йти далі, хоч не знайшов серйозного супротивлення. Се чули, мабуть, і противники Кобилиці, коли в цвітні 1849 р. видумали ще два напади угрів уже просто на збунтовану територію, до Селетина та Путилова, і силкувалися взяти на ті качки несвідущих географії віденських німців.

Отець Білинкевич у своїй рукописній реляції прихиляється також до думки про те, що Кобилиця був у змові з уграми. На се у нього є два докази: говорення Кобилиці про овес і факт його ув’язнення в Жаб’ї: очевидно, мовляв, він хотів утікати на Угорщину. Щодо першого, то ми вже показали, що се видумка «Bucovin-и», яка могла бути передана о. Білинкевичеві якимсь урядником, що 1849 р. читав сю газету і прочитане в ній помішав з тим, що бачив або чув відки інде. Щодо другого, то се догадка, нічим не доказана. Кобилиця міг укриватися на галицькім боці вже тому, що тут за ним не шукали так, як на Буковині, а пробуваючи тут, зайшов і до Жаб’я; для здогаду про його намір утікати на Угорщину се не дає ніякої підстави.

Проф. Кайндль перший спротивився думці про порозуміння Кобилиці з уграми. Головний його доказ – се вирок чернівецького суду над Кобилицею. По довгім слідстві, в якім, певно, стягнено весь можливий доказовий матеріал, сей суд – воєнний, отже, певно, не прихильний до ласкавого трактування бунтівника – не знаходить на Кобилиці ніякої вини й засуджує його лише на місяць в’язниці за якийсь дрібний, по-теперішньому сказати б, поліційний переступ. Справді, доказ рішучий.

Але для характеристики руху Кобилиці всі ті докази зовсім негативні. Що ж се, властиво, було? І чим був Кобилиця, коли не був кошутівським агентом? Що не був простим обманцем, який у викликанні розрухів шукав тільки власної користі й збагачення, се, здається, певне. Чоловік заможний і гордий, що в часах панщини як громадський пленіпотент здобув собі безмежне довір’я у громад, певно, не спекулював на громадські сороківці. Жадоби особистого зиску не закидає йому й «Bucovina», хоча й силкується кинути двозначне світло на нього, говорячи, що він вибирав податок по сороківцеві від нумеру. Що в його словах «цісар – мій приятель» і в його поступках, якими він і в 1846, і в 1848 р. викликав розворушення серед народу, була певна політична містифікація, се не улягає сумнівові. Але яка ж була ціль тої містифікації? Що хотів осягнути нею Кобилиця? На що надіявся, обіцяючи народові якусь сторонню поміч, і з якою метою збирав ославлені свої сесії?

Що рух, викликаний Кобилицею, мав аграрну основу, і се, здається, не улягає сумнівові. Від самого 1843 р. і до кінця бачимо його, зайнятого справою аграрних відносин гуцулів, а спеціально в 1848 р. справою відібрання тих селянських ґрунтів, лісів і полонин, які попередніми роками були загарбані домініями. Поки в Відні радив сейм, Кобилиця – се видно з його листа – надіявся уладження сеї справи законодатною дорогою чи, може, яким актом цісарської ласки, подібно, як се сталося (в розумінні селян) зі знесенням панщини. Та ось Відень збомбардовано на його очах, раду державну розпущено; верталися – могло здаватись Кобилиці – часи повного безправ’я, притиску, подібні, як були в 1843 і 1846. І він знов хапається подібного способу, як у 1846 р., містифікації, щоб піддержати віру селян у добрий кінець їх справи. Він скликає сесії, запевняє народ, що цісар дав йому власть у краю, пробує заводити якісь свої порядки по селах, остерігає перед зрадою, але, зрештою, напоминає людей, щоб держали себе спокійно. І справді, ми не чуємо про ніякі насильства й нелегальності в тім руху, а «страшний бунт», про який кричали переполошені дідичі, при ближчім розгляді розпливається в ніщо. Що ж, властиво, урадили гуцули на тих сесіях і що зробили потім таке, чим би виправдався крик та переполох дідичів? Ми не знаємо навіть про такі ексцеси, які були в 1843 році. Бо ж ті 200 000 пнів дерев, вирубані буцімто гуцулами в зимі 1849 р., навіть сама «Bucovina» подає з застереженням, що се «дідичі самі оцінюють». Але ж се могли бути звичайні вируби дров, які практикуються щозими в гуцульських горах. Ті зрубані дерева мусили лишитися на місці; гуцули не сховали їх за пазуху ані не могли вивезти нікуди, бо зрубане дерево в Гуцульщині видобувають із гір аж весною, сплавляючи його ріками та потоками; значить, ся шкода зводиться до зера. А поза тим аграрного злочину ніякого в цілім тім русі не видно.