Іван Франко - Відрубність Галичини

Неправду сеї звістки стверджує найліпше цитований вище лист Сиржистого, який власне 6 січня, отже, в сам день відвороту Бема з Дорни, вернув до Чернівець із Путилова, очевидно, полишивши там усе в спокою. Отже, ніяких гуцульських зібрань між 15 груднем і 5 січнем у «збунтованих» селах не було й не могло бути; Кобилиця не міг приготувати там терену для угорських повстанців, а особливо, не міг заохочувати гуцулів до опору проти заряджень власті щодо ополчення й засіків, бо ті зарядження були видані аж по нападі Бема, найшвидше коло 10 січня, коли розпорядженням львівського генерала Гаммерштайна на всю Галичину й Буковину розтягнено стан облоги. Та здається, що се сталося ще пізніше, бо фельдмаршал-поручник Малковський, що мав «хоронити Буковину від ворожого нападу», прибув до Чернівець аж у половині січня, а до Кимполунга аж 23 січня. Під його командою мав організувати се ополчення генерал-майор Ульріхсталь, і справді, швидко стояло коло 3000 гуцулів під оружжям. Та вже перед тим, дня 12 січня вирушив окружний комісар барон Канне до Селетина, де людність, мабуть, отягалася виконувати зарядження властей. Канне задля заметів станув у Селетині аж 14 січня вночі, зараз велів покликати до себе фервальтера Амброзіюса та звісного нам уже ватажка пушкарів Завадинського і велів їм зібрати всіх підвладних їм лісних та пушкарів. На 16 січня скликано також депутатів довколишніх громад. Канне відчитав їм відповідний поклик коменданта і запитав остро, чому не ставилися до роботи над засіками на границі? Селяни звинялися острою зимою й заявили, що скоро лише добудуть із Радовець поживу для жінок і дітей, радо підуть усюди, де їх буде треба. Того самого вечора Канне з купою лісних та пушкарів вирушив до Плоскої, щоб зловити Кобилицю. Кобилиці дома не застали, і ніхто в селі не вмів чи не хотів сказати, де він подівся. Тоді Канне, певно, на основі «стану облоги», велів сконфіскувати й забрати все рухоме добро Кобилиці. «Забрали все, що лише можна було забрати, – пише о. Білинкевич. – Возами тягли одежу, молочні продукти, меди, віск, вовну і всякі достатки. Хата Кобилиці лишилася зовсім пуста й обдерта з усього». Другого дня скликав Канне депутатів із громад Волосько-Кимполунзького околу: Шипота, Ізвора, Молдави, Кірлібаби; ті також не сперечались і заявили готовність ставитись до ополчення, і до праці коло засіків. Не довіряючи спокоєві селян, Малковський порозсилав по селах обох округів по 50—80 вояків на постій. Як бачимо, ані розрухів, ані жадного супротивлення властям на ділі зовсім не було видно. Одні лише пани жалувалися, що збунтовані гуцули вирубали їм у лісах коло 200 000 пнів дерев.

Лишилось іще зловити тільки самого Кобилицю та його спільників. По селах, охоплених бунтом, почались арештування; ув’язнено і 18 цвітня приведено до Чернівець 20 селян («Bucovina», 1849, ч. 9), але Кобилиці не було між ними. Окружні комісари Канне й Ясинський їздили по селах, шукаючи за ним, але даремно. Вони навіть визначали досить показну суму грошей для того, хто би зловив його або вказав, де він пробував. Довідавшися, що Кобилиця вперед часто бував у домі уніатського священика о. С. у Путилові, барон Канне обернувся до нього з запитаннями. Священик признав, що Кобилиця справді часто гостив у нього і виявляв йому велике довір’я, бо, хоч сам православний, він не любив православних попів. Перед путилівською сесією Кобилиця також приходив до нього «на поклін». І жінка Кобилиці також часто заходила до о. С. у ту пору, коли її муж був у Відні, й цікавилася, що там нового пишуть у газетах. Ось і все, що вивідав Канне від о. С. Та коли заговорив про те, чи о. С. не вишукав би якого гуцула, що міг би видати Кобилицю властям, о. С. відповів: «Ні, пане бароне. За всі скарби світу ніякий гуцул не видасть вам Кобилиці. Скажу ще більше: якби вони дізналися, що ось я з вами тут щось задумую проти нього, то, певно, повісили би мене на першій-ліпшій гілляці».

Тим часом сейм у Кромерижі, не діждавшись ані приїзду Кобилиці, ані жадної звістки від нього, на засіданні 6 лютого одноголосно і без дебати на внесок самої президії уневажнив вибір Кобилиці на посла й поручив Міністерству внутрішніх справ розписати нові вибори. Кобилиця все ще ховався в горах. Лише його жінка іноді виходила з лісів, щоб почути, що діється між людьми. Раз якось вона зайшла до Путилова до о. С., і сей почав вияснювати їй небезпеку, що грозить її мужеві, та безплідність дальшого опору, і кінець кінців намовив її, аби разом із ним поїхала до Чернівець до комісара барона Канне. Комісар прийняв її дуже чемно, розпитав докладно про все і списав довгий протокол її зізнань. Він хотів іще другого дня дальше розпитувати її, але в тій хвилі одержав телеграфічний наказ як стій вирушити в характері цісарського комісара на угорську границю з військовим відділом генерала Вольгемута. Які се були зізнання жінки Кобилиці – не знаємо; цікаве лиш те, що він не то що не арештував її, а ще й дав їй писемний сертифікат, яким позволялось їй вернутися до рідного села і жити там без перешкоди. Може, Канне міркував, що сим він приспить обережність Кобилиці і колись захопить його в його домі.