Іван Франко - Відрубність Галичини

Коли вірити звісткам кореспондента тарнівської «Zgody» з дня 1 грудня, то на тій «сесії» прийшло до суперечки між Кобилицею й деякими громадськими начальниками.

Ті люди, призвичаєні до послуху й покори перед урядниками, спротивилися словам Кобилиці, щоб слухати лише його одного. «Коли деякі війти, – пише кореспондент, – спротивилися тому, Кобилиця відібрав тим сперечникам їх уряд й іменував інших замість них, окружив себе множеством узброєного народу і носив свій посольський медаль на білій стрічці, розповідаючи, що одержав його від цісаря за якісь свої заслуги. Селяни попросту обожали його, називали його царем, а Кобилиця тут же признав їм повне право на всі панські ліси й полонини».

Обі ті «сесії» мусили відбутися десь коло половини падолиста, швидко одна по другій. Невважаючи на острі промови Кобилиці, ми не чуємо про ніякі злочини в Гуцульщині: нікого не вбито, не обрабовано; не було нападів ані на двори, ані на особи, лиш один кореспондент «Polski» говорить, що Кобилиця нападав на двори й вибирав від панів контрибуцію, та про се не знає нічогісінько орган панів «Bucovina», що від свого почину в 1849 р. немало із ненавистю писала про Кобилицю. На основі звістки о. Білинкевича про відділ путилівських пушкарів, що пристав до Кобилиці, прийдеться зредукувати до відповідної міри й ті «тисячі узброєних», про яких говорить Гельферт: тих узброєних було, як подає о. Білинкевич, 20—30. Аж пізніше, коли власть розпочала нагінку за Кобилицею, його супроводжала компанія, зложена з більше як 330 гуцулів, узброєних у креси та пістолети.

Кореспондент «Gazety Lwowskiej» з кінця грудня подає надто, що Кобилиця наложив на гуцулів податок – по сороківцеві та ділетці кукурудзи від нумеру. Сього твердження ми не можемо нічим сконтролювати, та воно не видається мені правдоподібним; ані о. Білинкевич, ані інші спомини про таке вибирання податку не згадують. Той сам кореспондент додає, що Кобилиця «ходив горами в товаристві кількох сот узброєних гуцулів, видавав засуди, іменував самовільно суддів (певне, війтів, по-нім. Richter) і присяжних, а так само й інших начальників на місце доміній». Гельферт на підставі якоїсь подібної реляції додає, що по селах, куди він заїжджав, народ зустрічав його святочно, з гуком дзвонів та вистрілами пістолетів; Кобилиця всюди говорив промови і остерігав перед «зрадою» панів та урядників. Про сей об’їзд Кобилиці селами понад Черемошем оповідав мені й Осьвіцинський у Довгополі. На моє питання, чи бачив він сам Кобилицю, відповів: «О, видів! Сидів на коні, білим рушником переперезаний, з ментальом на грудьох, а довкола нього гуцули, водно з пістолет стрільиют та кричьи: вів ат! Отак переїхали через Коньитин, Довгополе, Стебне, аж до Устя Путилова».

Здається, що при кінці падолиста Кобилиця устроїв народні збори також у Селетині; про се не згадує ані о. Білинкевич, ані жадна інша реляція, але наводять на сей догад ось які сліди. В пісні, записаній для проф. Ол. Колесси, читаємо ось який, ні з попереднім, ні з дальшим не зв’язаний куплет, очевидно, шматочок якоїсь більшої, забутої цілості:

До 1843 р. сей куплет не може належати, бо тоді в Селетині не було ніякого бунту. Але з 1848 р. маємо певну звістку, що 29 падолиста до Селетина вислано 13-ту компанію 41 полку для заспокоєння селянських розрухів; у Селетині військо стояло цілий місяць, бо аж 28 грудня вернуло до Чернівець. Під впливом Кобилиці почалися розрухи також по інших селах. Другий селянський посол, Юрій Тиміш із Сторожинця, зачав і у себе організувати селян та – як голосила шляхетська поголоска – відбирати у дідичів ліси й пасовиська. В такім самім напрямі поступали селяни Ілько Щербан, Михайло Тудан, Василь Грінчук і Михайло Гайчук у Костівцях, Юрій Яцко, Григорій Яцко та Іван Рудницький у Станівцях над Черемошем. Щоб надати рухові одноцілість і більшу силу, надумав Кобилиця на 15 грудня скликати ще одну «сесію» до свого дому, на Краснім Ділу коло Плоскої.

Селянський рух у гуцульськім закутку Буковини застав тамошню власть майже зовсім не приготовану. До самого кінця жовтня власть жила в ненастанній тривозі, ждучи польського повстання в Галичині. Та й у самих Чернівцях не було спокою. «Не минало майже ані тижня, – пише наочний свідок того часу Штавфе-Сімігінович, – щоб у понеділок або в п’ятницю, торгові дні в Чернівцях, не ходили тривожні поголоски серед нашої людності, що селяни з довколишніх сіл мають намір з косами, вилами, ціпами та сокирами напасти вночі на Чернівці й запалити місто». З другого боку, восени вибухло угорське повстання, а в Бессарабії на російській границі почали концентруватися російські війська. Для доповнення безладдя чернівецький староста Ізеческул умер у жовтні 1848 і заряд Буковини обняв тимчасово заліщицький староста барон Генігер, що мав досить клопоту і в власнім окрузі, так що Буковина була полишена майже без адміністративного керманича.