Іван Франко - Відрубність Галичини

Коли Кобилиця вернув з Відня в Плоску, до нього почали так само, як у 1846 р., сходитися гуцули, хто з новими жалями на панські кривди (такі скарги від Кобилиці впливали ще й до сейму в Кромерижі), а хто так із цікавості, щоб розпитати, що се таке сталося у Відні? Кобилиця розповідав, що знав, але цікаві гуцули позирали на великий блискучий медаль, завішений у нього на грудях на шовковій біло-червоній стрічці. Що се таке? Що се за знак? Кобилиця не відповідав на ті питання, але його жінка сьому та тому говорила під секретом: «О, сей медаль на грудях у Лукєна, се дар самого цісаря, знак великої цісарської ласки для нього. Але чим же він заслужив на таку ласку? О, се велика тайна! Збунтовані ляхи хотіли вбити цісаря 17 17 Думка, що революціонери 1848 р., ляхи чи італійці, хотіли вбити цісаря, була широко розповсюджена серед русинів також у Галичині і ввійшла навіть у пісню, що починається словами: «Загадала Ниталія цісарика вбити». і прислали йому велику свічку з ярого воску, просячи, щоб засвітив її, як буде йти спати. Але Лукєн довідався про їх зраду і пішов до цісаря в сам день авдієнції. Коли ляхи подавали цісареві свічку, він прискочив, ухопив свічку й розломав надвоє, а з неї посипався стрільний порох. Зрадників-ляхів цісар казав розстріляти, а Лукєна вважає своїм спасителем. Цариця власноручно вишила для нього прегарну сорочку, а цісар дав йому отсей медаль на знак своєї ласки. Але се лише початок тих добродійств, що мають зійти на Кобилицю і на весь вірний гуцульський нарід» (записав о. Білинкевич).

Чи навмисно Кобилиця видумав таку байку, чи, може, в наївній фантазії його жінки дійсність поміщалася з традиційними віруваннями та слухами і витворила таку повість, не знати. Досить, що на гуцулів ся повість робила величезне враження. До «батька Кобилиці» почали йти люди як на прощу, зблизька і здалека, просячи поради й помочі. По скасуванні панщини, яка їм у горах не далась так дуже взнаки, лишалась неполагоджена стара суперечка за ліси та полонини, які пани присвоювали собі. Кобилиця, нарешті, зважився на діло і заповів велику «сесію», на яку кожда громада мала вислати кількох делегатів. Ся перша «сесія», як подає о. Білинкевич, відбулася на горбі Гледові коло Вижниці; крім гуцулів, сюди зійшлося багато людей із «долів». Народу зібралося кілька сот. Кобилиця сказав до них коротку, але рішучим тоном виголошену промову: «Монарха – мій приятель і в разі потреби вишле мені військо на поміч. Не бійтеся нічого: ліси, полонини та пасовиська всі будуть ваші. Лише моліться Богу, святкуйте неділі, і все буде добре».

Відомість про «сесію» розійшлася швидко по краю, будячи пострах між панами. Перші звістки про виступ Кобилиці в горах малюють його як ватажка розбійників на велику скалю. В половині падолиста писав якийсь поляк «від границі Буковини» до львівської шляхетсько-консервативної газети «Polska»: «Якийсь Кобилиця, селянин із скарбових дібр Радівці (?), що має тут здавна велику повагу за те, що все був зухвалий та ставив опір усякій власті, кілька разів караний кримінально за різні дрібні злочини, був у червні вибраний послом до віденського сейму, але по подіях 6 жовтня вернув відти». Далі кореспондент досить недоладно говорить про «пропаганду» Кобилиці й кінчить: «Завдяки такій пропаганді він зібрав купу прихильників і на чолі узброєної ватаги напав на село Радівці, здобув і пограбував його, а нарешті коронував себе царською короною і оголосив себе буковинським хлопським королем».

У страха очі великі, а інформації кореспондента, як бачимо, були не надто добрі. Та проте такі вісті, певно, ходили поміж дідичами, і можна вірити трохи пізнішій, в деталях також неправдивій дописі урядової «Gazety Lwowskiej», писаній «під кінець грудня», що «багато властителів дібр мусило тікати із своїх маєтків та шукати захисту в Чернівцях».

Швидко по першій сесії відбулася друга, близько Путилова-Сторонця, в місцевості, званій «Панчєна», належній до Джурджована. Повага Кобилиці була така велика, що навіть удержувана в Путилові скарбовим коштом компанія «пушкарів» (гірської поліції), набрана з гуцулів, покинула свого начальника поляка Завадинського і пристала до Кобилиці як його прибічна гвардія. Сей збір був іще численніший від першого. І тут Кобилиця мав промову до зібраних громадських депутатів і виступив різко не лише проти панів, але й проти урядників, що для користі своєї й панської фальшиво толкують закони, подають цісареві фальшиві реляції про стан народу і навіть не мають сумління затаювати цісарські патенти та накази, видавані на користь простого народу. Але тепер усьому кінець. Цісар – його приятель і віддав йому в руки всю власть над Буковиною. Відтепер гуцули не повинні слухати ніяких урядників, комісарів, старостів ані навіть губернатора – нікого, крім нього одного. Всі скарбові й панські ґрунти мають належати до самих селян, які відтепер мають стати зовсім самостійними властителями. Потім Кобилиця перейшов на політику і схарактеризував революцію як замах самолюбних панів на доброго цісаря. Закінчив так: «Тепер пани б’ються між собою, а коли коти гризуться, то для мишей празник. Не слухайте ні панів, ні урядників, лиш одного мене, а все буде добре» 18 18 Так передає промову Кобилиці покійний о. Білинкевич. Пізніша гуцульська традиція заховала з неї лише незначні фрази, що не дають ніякого поняття про її зміст. По споминах Маковійчука, Кобилиця говорив: «Діти Божі, будьте спокійні, будете мати розправу. Прийде комісія на панів!» По інших споминах, на сесії на Панчєні «врадили, аби чекати, але сьи панам не давати». Вірніше підхопив духу тої промови автор згаданої вже польської кореспонденції «з Чернівець під кінець грудня», кажучи, що Кобилиця «в горах підбурив хлопів на циркул і зверхності місцеві, підмовив їх, аби кинулися на чужу власність, припняв собі до грудей білу стяжку, нібито подарунок від цісаревої, і оголосив, що три відзнаки депутата на його убранні – то цісарські ордери, котрі отримав на те, аби в горах зробив порядок». Ся кореспонденція посередньо потверджує звістки, зібрані о. Білинкевичем. .