Іван Франко - Відрубність Галичини

Рівночасно з виступом проти Кобилиці в Плоскій власті взялись і до інших «збунтованих» осель. Дня 19 грудня прибув губерніальний концептовий практикант Нехай до села Костівець з компанією війська й арештував селян: Ілька Щербана, Михайла Тюдана, Василя Грінчука і Михайла Гайчука. Їх відставлено до Чернівець і віддано карному судові, але швидко показалося, що панські крики про їх бунт були сліпою тривогою. Грінчука і Гайчука майже зараз пустили на волю, Щербан і Тюдан пересиділи по 8 неділь у слідстві, але кінець кінців також вийшли безкарно 11 лютого 1849 р. З Костівців Нехай подався до Станівців, арештував тут братів Яцків та Івана Рудницького, але й ті «ватажки бунту» в суді показалися ні в чім не винуватими, і лиш адміністративна власть не звісно за що засудила їх одного на 6, другого на 4 тижні примусової роботи на користь громади.

Початок нового 1849 р. приніс для буковинських властей нову тривогу. «Коли вже кінець минулого року був дуже неспокійний, – писав 23 січня звісний нам уже комісар Сиржистий до Івана Федоровича, – то початок нового року приніс нам іще більше тривог, додаючи до нашого внутрішнього крайового безладдя ще й небезпеку з боку угорців. Коли в падолисті посол до сейму Кобилиця вернув із Відня до Вижниці, зачав говорити громадам про різні нові порядки та переміни, що, може, й були обговорювані в сеймі, але ще не були ухвалені, а тим менше не одержали цісарської санкції. Особливо увільнив він громади від послуху домініям. І ось я був з батальйоном вояків післаний, щоб розворушені громади довести знов до спокою. Моя місія тяглася 5 тижнів, так що ані Святого Вечора, ані нового року я не міг провести в крузі своєї рідні. А коли на «трьох королів» (6 січня) я вернув до Чернівець, дійшла до нас чутка, що угри стоять на семигородській границі, а рано дня 7 січня розійшлись слухи, що наше військо побите і мусило відступити до Кимполунга. Можете собі уявити загальний переполох, бо ж війська на Буковині було дуже мало, так що кождий у своїй уяві бачив уже ворога в самих Чернівцях, тим більше, що чутка була, буцімто угорське військо має 28 000 люда. Хто тільки жив, спішив здобути паспорт до Молдавії та Бессарабії, так що 6 і 7 січня їх видано мало не 400. Ми з жінкою надумали перечекати ще один день у Чернівцях, а потім уже поступати відповідно до того, які будуть дальші звістки. В Галичині ніхто не хотів шукати притулку, бо всі боялися, що там вибухне загальне повстання. Тому навіть урядові каси з Чернівець мали вивезтися на Бессарабію. Та, на щастя, вечором 7 січня прийшла відомість, що угри вернулися назад» 19 19 Угорські повстанці під проводом Бема на Буковину 6 січня, гонячи австрійського генерала Урбана, дійшли до Дорни і переночували там. Бем мав усього 600—800 людей, із яких тривога зробила зразу 10, потім 20 і 30 тисяч. .

В отсьому листі Сиржистого гідний уваги дуже оглядний спосіб, яким він висловлюється про рух, викликаний Кобилицею; до сього свідоцтва ми ще вернемось, а тепер доповімо коротко події 1849 р. Напад Бема нагнав страху румунам і німцям, дідичам і урядникам буковинським і був використаний у домашній буковинській суперечці. Як звісно, в сеймі в Кромерижі виринула тоді справа цілковитого відділення Буковини від Галичини. Чотири руські посли-селяни спротивились тому, почуваючи себе до єдності з галицькими русинами. Румуни Чуперкович і Боднар і німець Краль були за автономію краю. На Буковині починається завзята агітація pro і contra; партія дідичів і румунів засновує в Чернівцях газету «Bucovina», видавану в пансько-румунськім дусі німецькою мовою. Ся газета зараз у першім своїм номері кидається з безтямною злобою на руських послів-селян, обкидаючи їх найпоганшою лайкою, називаючи їх «übelberüchtige, blödsinnige, stupide Bauern» 20 20 Горезвісні, недоумкуваті, дурні селяни (нім.) . , які «задля нашої нещасної устави виборчої на нещастя і на сором нашого краю сидять в раді державній і дають водити себе за ніс деяким інтригантам, аби просити за злучення Буковини з Галичиною». Вони «ідіоти, йолопи, виродки», і т. д., а «їх провідник і голова Кобилиця – се кримінальник, що за плюгавий злочин – нищення домінікальних лісів – був перед кількома роками засуджений чернівецьким циркуловим судом карним на кількамісячний арешт і сю кару відсидів».

Та сього не досить. Для ліпшого поборення антиавтономічних змагань руських селян треба було подати в підозріння їх лояльність супроти Австрії, зробити їх бунтівниками, зрадниками краю. І ось «Bucovina» від першого свого числа виступає з твердженням, що Кобилиця – союзник збунтованих угрів. «Від жовтня, – читаємо там, – він не сидить у раді державній, а займається ворохобнею і задля зради держави під час нападу відділу Бемових повстанців на Буковину заслужив собі на шибеницю, та спасся від неї лише таким чином, що втік». В тім самім числі мотивується сей закид ось яким оповіданням: «Дня 5 січня рознеслася чутка, що Бем із Семигороду впав на Буковину; через се настав великий переполох, але два дні пізніше надійшли спокійні вісті. Та небавом почуття безпечності знов розвіяла тривожна звістка, що посол до ради державної Кобилиця (руський селянин) із Сігета, куди втік був перед кількома тижнями задля попереднього збунтування гір, нараз, безпосередньо перед нападом Бема, появився в горах між своїми земляками, руськими гуцулами, скликав їх цілком сміло й спонукав до того, щоб мали напоготові гроші, живність, овес і сіно для відділу повстанців, який там мав з’явитися, аби заздалегідь відмовили участі в ополченні, що мало пізніше приготовитися, як і взагалі всякої помочі при робленні засіків, заряджених у горах на угорсько-семигородській границі, і щоб у всім були готові підпомогти і по-приятельськи прийняти у себе повстанців. Енергічні зарядження циркулу, безпроволочне обсадження руських гір значними відділами піхоти й кінниці, нарешті, поставлення кількох шибениць здушили лихого духу в зароді та привели під’юджених гуцулів знов до розсудку. На жаль, удалося головному провинникові Кобилиці знов уйти перед рукою справедливості: він утік знов у сусідній Сігет до повстанців, до котрих, здається, вступив у службу».