Іван Франко - Відрубність Галичини

1.«Deutsche Zeitung» виказує, що в Галичині нема публічної опінії, нема самостійного міщанства ані зорганізованого людового сторонництва, а одиноким керманичем краю і паном положення треба вважати шляхту. Кому ж, отже, робить той часопис свої пропозиції? Очевидно, або нікому, або тільки тій самій шляхті. І коли орган німецького клубу радісно підносить голос «Kurjera Lwowskiego» про його статтю, та емфатично подає йому руку до боротьби з корупцією та реакцією, то все те балакання виходить на пусті фрази супроти пропозиції того самого органу – надання Галичині повної відрубності, при котрій він сам ані крихти не міг би допомогти «Kurjerowi Lwowskiemu» до поборювання чого-будь у краю, але навпаки, при котрій пануюче становище шляхти в Галичині з самої конечності мусило би бути скріплене, а зате в Відні знейтралізоване.

2.Якби орган д. Піккерта поважно думав про поправу відносин у Галичині, а не лише про політичний маневр, то не був би в своїх статтях так абсолютно забув про те, що признання відрубності Галичини як окремої провінції в Австрії з національного погляду властиво не розв’язує питання, а навпаки, комплікує його, – не був би забув про те, що в Галичині живуть обік себе два не зовсім із собою згідні народи, які своїми осідками сягають також поза її границі, і що властиве розв’язання питання в границях передлитавської Австрії значило би хіба утворення двох провінцій, із яких одна обіймала би Західну Галичину та Шлеськ, а друга Східну Галичину та половину Буковини.

Що про існування русинів у Галичині забув орган німецьких націоналів, у яких клубі засідає також одинокий «самостійний» руський посол д. Ковальський, се власне знак нещирості намірів того клубу, а надто безличність супроти одного з його членів.

Не менше цікаве від того німецького маневру було також приняття, якого він дізнав у галицькій пресі. «Dziennik Polski» назвав проект ««Deutsche Zeitung» голосом сирени і рішучо відкинув предложений союз, буцімто лише тому, аби підняти дальшу боротьбу «за наші і наших союзників чехів справедливі та природні права». За які власне «наші» права «Dziennik» бажає підняти дальшу боротьбу, про се він не згадує нічого, але те гаряче обставання за слов’янською ідеєю того самого органу, якого фейлетоніст Ян Лям так часто висміював ту ідею як донкіхотство на непотрібний романтизм, могло би видатися трохи дивним. Вияснює подекуди сю загадку ряд точок, покладений редакцією в середині цитату зі статті «Deutsche Zeitung», наведеної в ньому. На втіху та поучення своїх читачів редакція задумала первісно подати їм у перекладі кілька уступів многоважної статті «Deutsche Zeitung», і запитувала ось що: «В Галичині, як тепер стоять речі, публічна опінія не значить нічого. Кілька тисяч шляхти (? Ред. Dz. Р.) рішають про все так само, як за часів Речі Посполитої, їх інтерес вимагає того, аби вдержати отвором дорогу, що веде їх до гонорів та урядів… Поки ті пани згодяться на виборення для Галичини становища коштом своїх особистих прав, пропливе багато води в Віслі!»

Прочитавши сей уступ я думав зразу, що виточкуване місце сконфіскувала прокураторія, або щонайменше воно містило щось таке, за що редакція могла боятися конфіскати. Я здивувався, прочитавши те саме місце в «Kurjerze Lwowskim» та в «Słowie», де сей уступ виглядає ось як: «Прикладом сього граф Водзіцький. Яким правом той Водзіцький, стоячи на чолі товариства гірничої експлуатації, визискує багатства Каринтії та Стирії і враз зі своїми протегованими побирає величезні пенсії та тантієми, коли рівночасно акціонарі з цілого того інтересу не мають зовсім ніяких доходів?» Таке те виточкуване місце! Чому редакція «Dz. Р.» пропустила його в своїм цитаті? Тому, що воно б’є в найболючішу точку і відкриває цілий секрет «консерватизму» та слов’янофільства не лише самого «Dz. Р.», але також і тих сфер, що підпирають його і стоять, мабуть, у близькім зв’язку з гр. Водзіцьким. Але гр. Водзіцький важний тут не як особа, а тільки як тип, як часть системи, як один із найвидніших плодів самолюбної класової політики нашої шляхти, що зреклася всіх ширших думок і програм, аби тільки спекти свою печеню. Не в голові там панам боротьба «за наші та наших союзників права»; їм пожадані тільки здобутки, і доки, союз із чехами запевняє їм перевагу в монархії і безпосереднє держання в руках рожна, на якім печеться печеня, доти той союз буде тривкий і щирий, доти вони «лишаться на раз занятім становищі, хоч би хто й назвав їх ідеологами»ю Мій боже, хто ж міг би бути таким злобним або наївним, аби назвати їх ідеологами! Ні, панове, ніхто в світі не назве вас таким прозвищем, бо всі знають дуже добре, які показні та дзвінкі здобутки приносить вам ваше «раз зайняте» становище.