Іван Франко - Відрубність Галичини

Ще раз повторяю, одинока умова, при якій не тільки відрубність на взір Хорватії, але й теперішня общипана автономія може вийти на користь Галичині, се утворення і зорганізування сильної людової партії русько-польської, яка б і в соймі крайовім і в раді державній могла підносити голос у обороні інтересів краю. Лиш тоді й тільки тоді можна буде шукати союзників із позаграниць краю, бо доки того нема, ніякий союзник не поможе нам. Зав’язки тої думки, так простої і так близької для кождого, хто розуміє тотожність економічних та суспільних інтересів люду як руського, так і польського в Галичині, бачимо вже в солідарності селянських послів-русинів і поляків у крайовім соймі в першім десятилітті його існування. Щораз більше голосів та фактів із остатніх літ упевняє мене в тім, що ся думка дозріває чимраз більше і що її здійснення може принести спасенні наслідки для цілого краю. Супроти тої думки, наскрізь легальної, легкої до зреалізування, але притім серед теперішніх наших відносин надзвичайно реформаторської, аби не сказати навіть революційної, мусить відступити набік думка про територіальний поділ Галичини після народностей, яку підносить одна часть русинів. Сю думку дуже трудно перевести: вона принесла би нашому крайові багато заколоту, позволила би різним людям підозреного поведення ловити риби в мутній воді, але натомість не посунула би ані на крок наперед ані економічного, ані суспільного розвою народу.

Я кандидував у Галичині і випробував «повну законність» галицьких виборів, так сказати, на власній шкірі. Тепер можу оповідати з власного огляду й досвіду. Дня 31 жовтня я перепав у виборчім окрузі Перемишль – Добромиль – Мостиська «в боротьбі порядку та суспільної гармонії з елементами перевороту». Я вдався в ту боротьбу більше з публіцистичного, ніж із політичного інтересу, і вона принесла дуже багато публіцистично інтересного. Прошу вибачення в читача, коли в дальшім оповіданні моя особа так часто виступає на перший план, бо ж оповідаю переважно пережите мною.

Історії мойого незаконного арештування по селянському вічу, що відбулося в Перемишлі дня 6 жовтня, та мойого видалення з Перемишля не згадую тут як річ відому. Майже одночасно з сією моєю пригодою трафилася в Добромилі інша, далеко поважніша. На той сам день заповіджено також там селянське віче, але староство заборонило його. Один селянин із Торок, недалеко Перемишля, Олекса Муштук, хотів взяти уділ у тім вічі й удався з Добромиля до поблизького села Ляцького до знайомого селянина, що звався Фартушок. Деякі сусіди того селянина зійшлися в його хаті й розмовляли при гостині, коли, втім, нараз до хати ввійшли жандарми, арештували Муштука, завели його до Добромиля і заперли в жандармерійнім арешті. Там держали нещасного цілих 16 годин без їди та напою, поки староство не рішилося передати справу повітовому судові, який зараз випустив ув’язненого на вільну стопу.

14 жовтня явилися до мене голова перемиського селянського комітету соймовий посол Степан Новаківський і секретар того ж комітету Павлуцький і предложили мені зголосити свою кандидатуру, заявляючи, що селянство прийме її прихильніше, як кандидатуру дотеперішнього посла старорусина д-ра Антоневича. Я рішився прийняти се предложения і виїхав слідуючої суботи до Мостиськ, де також мало відбутися передвиборче зібрання. На се зібрання прибули також д-р Антоневич із Перемишля і редактори Марків, Авдиковський та Вячеслав Будзиновський зі Львова. В Мостиськах застали ми досить багато селян із околиці, але не можна було знайти локалю для відбуття зібрання.

Даремно звертався д-р Антоневич особисто до старости, свойого колишнього ученика, потім до маршалка повітового та до посадника міста з просьбою відступити для відбуття зібрання салю ради повітової або магістрату. Староста не тільки не вволив просьбі свойого колишнього вчителя, але надто дав іще всім жидам у місточку знати, аби жаден із них не важився позволити на відбуття зібрання в своїм локалі. А коли д-р Антоневич мимоходом попросив пана старосту, аби бодай не ставив жодних перешкод відбуттю зібрання, сей відповів, що не може обіцяти навіть того. Се мало бути сьоме відбуте передвиборче зібрання; шість попередніх перед виборами до сойму крайового або заборонено, або розв’язано урядово.

У тім клопоті допоміг нам простий мостиський міщанин, який не побоявся позволити нам відбути збори в його помешканні. Щоправда, там було тісно, селяни заповнили кімнату та сіни, а значне число людей прислухувалося нарадам просто з вулиці крізь отворені вікна. Та не минула година, коли, втім, явилися жандарми; в повній зброї вони війшли до кімнати і візвали зібраних розійтися з сього помешкання. Притомність духа голови зборів д. Будзиновського продовжила трохи тривок зібрання. Він заявив напростець, що не розв’яже зібрання, поки жандарм не покаже йому писемного поручення 24 24 Для пам’яті додам до сього оповідання, що д. Будзиновський зараз на першім вступі, коли жандарм заговорив до нього по-польськи, відповів мадярськими словами: Nemtudom (не розумію!). Сі слова він повторяв кілька разів, за кожним разом сердитіше, поки жандарм перестав говорити до нього по-польськи. – Прим. І. Франка. .