Іван Франко - Відрубність Галичини

Слідуючої неділі, дня 27 жовтня, мали бути знов збори в Перемишлі і зібрання виборців у Добромилі. Невважаючи на сильний дощ, до Перемишля зійшлося коло 1000 селян, але староство в останній хвилі заборонило зібрання задля небезпеки холери. Се була, очевидно, cholera politica, спеціальна хвороба, дуже розповсюджена в Галичині, що вибухає тільки там, де треба ударемнити або розігнати неприємні масові зібрання.

Я мав намір того дня представитися виборцям у Добромилі, тож поїхав туди й переконався, що задля довгих дощів зібралося тільки невелике число виборців. Я занявся розмовою з ними в одній гостиниці. Ледве всі ми були зібрані, коли до гостиниці війшов жандарм, сим разом без карабіна, і сів коло стола. Ми не переривали своєї розмови і продовжували її. Жандарм слухав пильно, але не вміщувався в нашу розмову. Ми постановили на другий день зібратися в більшім числі в однім приватнім помешканні і відбути там збори за особистими запрошеннями на основі § 2 закону про зібрання.

Коли, одначе, на другий день мій приятель Василь Гукевич 27 27 Василь Гукевич, тоді студент-медик, був сином священика в Квасинині, селі Добромильського повіту. – Прим. І. Франка. почав на торговиці обходити виборців і роздавати їм запросини на збори, той самий учорашній жандарм заарештував його з того приводу, що він «роздавав селянам картки невідомого змісту і агітував перед наближенням виборів у часі, в якім агітування було заборонене». Даремно доказував йому Гукевич, що власне в тім часі законом запевнена повна свобода агітації.

– Прошу пана йти за мною до пана старости, – раз у раз повторяв жандарм, який, очевидно, поступав у виконанні даного розпорядження, – там пану все виясниться.

Гукевич пішов до пана старости, який, одначе, не вдостоїв його ані одного слова, тільки поручив повітовому комісарові Стшельбицькому переслухати молодого чоловіка. Але се знов було тільки балакання, яке провадив пан комісар із Гукевичем, а не урядове переслухання. Пан комісар жалував його, вичитував йому різні моральні науки, признався нарешті, що він колись також був молодим і радикалом, але тепер давно вже позбувся молодості, радикалізму та всяких принципів. Він знав уже про наш намір скликати зібрання виборців на основі § 2 закону про збори і недвозначно дав зрозуміти Гукевичеві, що власть розжене жандармами ті збори, «бо той параграф по моїй інтерпретації, – додав п. комісар з натиском, – має значення тільки для зборів найближчих знайомих». По півгодинній розмові Гукевича випущено.

Арештування Гукевича викликало між селянами, присутніми в місті, великий перестрах. Побачили в тім «сильну руку» п. Тишковського. Агенти того пана натомість набрали відваги і переказали мені явну погрозу, що, коли покажусь де-будь у місті, мене поб’ють. Перелякані селяни просили мене не виходити з помешкання. Коли Гукевич вернув, побачили ми, що серед таких обставин шкода заходу ще раз скликати збори, бо ніхто не прийде. З тим я від’їхав до Львова, обіцявши, що день перед виборами приїду знов до Добромиля.

Згадаю тут іще, що протягом усього того часу польська преса, підбита шляхетським духом, робила все можливе, аби знеславити мене в очах публіки. Зразу, коли ще кандидував д-р Антоневич, мене окричувано як замаскованого москвофіла; пізніше, коли д-р Антоневич зрікся своєї кандидатури, з мене зроблено прихильника перевороту, а виборчу кампанію в перемиськім окрузі представлено як боротьбу суспільного порядку, якого представником мав бути п. Тишковський з міжнародною пропагандою перевороту. Розуміється, не бракувало й таких, що в моїй кандидатурі бачили приватні мотиви.

У клерикальнім «Dziennik’y Poznansk’im» подано відомість, що се моя пімста за те, що моя габілітація на приватного доцента руської літератури на Львівськім університеті, хоч філософічним виділом того університету прийнята з найбільшою похвалою, не була затверджена міністерством просвіти на основі оречення львівського намісника гр. Казимира Бадені. Дуже характеристичне також те, що два сеймові посли і польські демократи д. Тадей Романович в «Now’ій Reform’i» і Теофіл Мерунович у «Gazet’i Narodów’ій» не поцуралися візвати прилюдно головного редактора «Kurjer’a Lwowsk’ого» д. Генрика Реваковича, якого довголітнім співробітником був я, аби видалив мене з редакції тої газети як «заклятого ворога польщини та клеветника польської нації».

Так надійшов, нарешті, день виборів. Оповім події того дня за чергою. 30 жовтня поїхав я до Добромиля. Тут застав я знайомого мені селянина Муштука, що на сьогодня мав завізвання до добромильського суду в справі його вищезгаданого арештування.