О. Генрі - Круговерть

– То ви з Півдня, сир? Це ваші черевики обдурили мене. Вони занадто гострі для джентльмена з Півдня.

– Отже, тариф тепер буде п’ятдесят центів, сподіваюся? – сказав я невблаганно.

Колишній вираз поєднання жадібності та ворожнечі повернувся на обличчя перевізника, залишався там десять із секунд і зник.

– Сир, – сказав він, – п’ятдесят центів звичний тариф, але мені потрібні два долари, сир, мені треба отримати два долари сьогодні. Я не вимагаю їх у вас, сир, після того, як дізнався, звідкіля ви. А просто кажу, що повинен отримати два долари цього вечора.

Мир і впевненість відтепер оселилися на його важкому обличчі. Возій був щасливішим, ніж сподівався. Замість того, щоб підібрати цуцика, який не знає цін, він натрапив на досвідченого собацюру.

– Ви ганебний старий негідник, – вилаявся я і потягнувся до кишені, – за вами поліція плаче.

Я вперше побачив на його обличчі посмішку. Він знав, він знав, він знав.

Я дав йому дві банкноти по долару. Коли передавав гроші, то помітив, що одна з них бачила важкі часи. Правий горішній кут був відірваний, банкнота була роздерта навпіл, а потім знову склеєна блакитного смужкою цигаркового паперу, що зберігало її чинність.

Але наразі годі про цього афроамериканського бандита: я залишив його задоволеним, здійняв мотузку й відчинив скрипучі ворота.

Будинок, як я вже сказав, був лише остовом. За двадцять років пензель його не торкався. Я не міг збагнути, як потужний вітер його не завалив, неначе будиночок із гральних карт, поки знову поглянув на дерева, які його обступали, дерева, які ще бачили битву при Нешвіллі й усе ще протягували свої гілки для захисту від штормів, ворогів і холодів.

Азалія Едер мала десь п’ятдесят років. Уся сива, нащадок роялістів, тоненька та крихка, як і будинок, в якому вона жила, одягнена в найдешевшу й найчистішу сукню, яку я тільки бачив. Вона прийняла мене просто, як якась королева.

Вітальня, здавалося, займала цілу квадратну милю, і в ній не було нічого, крім шеренги книжок на нефарбованих книжкових полицях із білої сосни, надтріснутого мармурового столика, клаптикової ковдри, канапи, колись набитої кінським волосом, і трьох крісел. На стіні висіла картина, на якій був намальований барвистий букет братчиків. Я лупав очима навколо в пошуках портрета Ендрю Джексона зі соснових шишок, але не знайшов його.

З Азалією Едер я відбув бесіду, з якої дещо вам повторю. Вона була уродженицею старого Півдня, турботливо вихована в затишному житті. Її знання не були енциклопедичними, зате глибокими й чудовими своєю оригінальністю, проте в трохи вузькій сфері. Дівчину навчали вдома, тому її знання про світ ґрунтувалися на логіці й інтуїції. З таких виходить коштовний і рідкісний гурт есеїстів. Поки господиня балакала зі мною, я підсвідомо смикав пальцями, намагаючись змахнути неіснуючу пилинку з корінців оправ Лемба, Чосера, Гезлітта, Марка Аврелія, Монтеня та Гуда. Вона була вишуканим і дуже цінним відкриттям. Тепер майже всі знають забагато – о, занадто багато – про реальне життя.

Я усвідомив, що Азалія Едер бідна, як церковна миша. Будинок і сукня, мабуть, усе, що вона має. Тож розриваючись між своїм зобов’язанням перед журналом і лояльністю до поетів і есеїстів, котрі воювали проти генерала Томаса в долині Кемберленд, я слухав її голос, як якийсь клавесин, і виявив, що не можу й слова мовити про якісь контракти. У присутності дев’ятьох муз і трьох грацій людина вагається, щоб принизити розмову до двох центів. Після того, як я очуняв, то припустив, що знадобиться ще один візит. Але я все розповів їй про свою місію, і на третю годину наступного дня було призначене обговорення бізнес-пропозиції.

– Ваше місто, – сказав я, коли вже намірився йти (у такій ситуації зазвичай кажуть загальні фрази), – здається, тихим і спокійним місцем. Маю вам сказати, що в такому місті рідко стаються якісь нетипові речі.

« Воно веде зі Заходом і Півднем велику торгівлю виробами зі заліза, посудом, а його млини мелють борошно з продуктивністю понад дві тисячі барелів на день ».

Азалія Едер, здавалося, задумалася.

– Я ніколи не дивилася на це під таким кутом, – повідомила жінка з притаманною їй глибиною. – Хіба не в тихих і спокійних місцях стаються незвичні події? Мені здається, що коли Бог узявся створювати землю вранці першого понеділка й висунувся з вікна, то почув краплини болота, що спадають із його лопати, коли він створював одвічні пагорби. А в що обернувся наймонументальніший проект на світі – маю на увазі спорудження Вавилонської вежі? Півтори сторінки есперанто в «Північноамериканському ревю».