О. Генрі - Круговерть

Хочу тут додати, що я південець. Але не за переконаннями. Я відмовляюся від краватки, капелюха зі широкими крисами, гарнітурів у стилі принца Альберта, балачок про лантухи з бавовною, знищені генералом Шерманом, і жвакуляння тютюну. Коли оркестр грає «Діксі» [72] «Діксі» – гімн конфедератів у часи громадянської війни. , я не аплодую. А занурююся трохи нижче на шкіряному дивані й замовляю ще одне пиво, а також шкодую, що Лонґстрит [73] Лонґстрит – генерал армії конфедератів. … Але що з того?

Майор Кесвелл влупив кулаком по шинквасі, і на це відгукнулася пострілом перша гармата у Форт-Самтері. Коли ж вистрелили останній набій в Аппоматоксі, у мене зажевріла надія. Але потім він почав теревенити про родові дерева та продемонстрував, що Адам був у родині Кесвеллів лише третім двоюрідним братом. Скінчивши з генеалогією, він, на мою огиду, почав порпатися в справі своєї сім’ї, патякав про свою дружину, простежив її походження аж від Єви й запекло заперечував будь-які можливі чутки, що вона могла походити зі Землі Нод [74] Земля Нод – місце, куди, згідно з Книгою Буття, вигнали Каїна після вбивства свого брата Авеля. .

До цього часу я почав підозрювати, що він затіяв це для того, щоб я забув, що це він замовляв напої, у надії, що я буду настільки ошелешений, що заплачу за них. Але коли ми хильнули, він показово швиргонув срібного долара на ляду. Тоді, звісно, довелося пити ще одну порцію. Коли ж я заплатив за неї, то вирішив покинути товариша по чарці, бо більше не прагнув його компанії. Але до того, як мені це дозволили, він гучно розповів про прибуток, який отримала його дружина, і показав цілу жменю срібняків.

Коли я отримав від портьє ключа, останній ввічливо мені повідомив:

– Якщо цей Кесвелл вам докучає і якщо захочете подати скаргу, то ми його витуримо. Він надокучливий ледар, позбавлений засобів до існування, хоча й звідкілясь постійно бере гроші. На жаль, ми не в змозі викинути його законним чином.

– Але навіщо? – зауважив я після деяких роздумів. – Я не бачу причини, щоб подати скаргу. Хоча хотів би зазначити, що мені його компанія все ж не подобається. Ваше місто, – правив я далі, – видається тихим. Які розваги чи пригоди ви можете запропонувати незнайомцю?

– Ну, сер, – сказав клерк, – наступного четверга тут буде шоу. Я ще подивляюся, о котрій годині, і відправлю оголошення до вашої кімнати разом із крижаною водою. На добраніч.

Після того, як піднявся до своєї кімнати, я поглянув у вікно. Було лише близько десятої години, а унизу розкинулося затишне місто. Дощ іще йшов, прикрашений тьмяними вогниками, такими віддаленими, як ягоди на торті, проданому на жіночому доброчинному базарі.

– Тихе місце, – сказав я собі, коли мій перший черевик звалився на стелю мешканця номера під моїм. – У тутешньому житті немає нічого такого, що надає барви та розмаїття містам як на Сході, так і на Заході. Просто хороше, пересічне, буденне, ділове місто.

« Нешвілл займає перше місце серед промислових центрів країни. Це п’ятий ринок взуття в Сполучених Штатах, найбільше місто-виробник цукерок і печива на Півдні, а також воно має серйозні гуртові продажі галантереї, бакалії та медикаментів ».

Маю вам сказати, навіщо приїхав до Нешвілла, запевняю, що такий відступ викликає в мене стільки ж нудьги, як і у вас. Я подорожував до іншого місця у своїх власних справах, але в одному з північних літературних журналів мене попросили завернути сюди, щоб налагодити особистий контакт між редакцією й однією з місцевих, Азалією Едер.

Едер (про її особу не було жодної інформації, крім почерку) надсилала якісь есе (втрачене мистецтво!) й вірші, які змусили редакторів схвально відгукнутися про них за ленчем. Тому мені доручили знайти вищезазначену Едер і загнати її в глухий кут контрактом по два центи за слово ще до того, як якийсь інший видавець запропонує їй десять або двадцять.

О дев’ятій годині наступного ранку, поснідавши курячою печінкою en brochette (скуштуйте цю страву, якщо знайдете цей готель), я вийшов під дощ, якому, здавалося, не було кінця-краю. На першому закруті я натрапив на дядька Цезара. Це був величезний чорношкірий, старший, мабуть, за самі піраміди, з сивою кучмою волосся й обличчям, яке спершу нагадало мені Брута, і відразу після цього – покійного короля Сеттівейо [75] Сеттівейо – войовничий вождь зулусів, котрий боровся з англійцями в 1870-х рр. . Він носив найдивнішого плаща з усіх, які мені будь-коли доводилося бачити або ще треба було побачити.