О. Генрі - Круговерть

– Звісно, – не став заперечувати я.

Він провів мене до невеликої приватної вітальні. Там були якась леді та джентльмен. Вона, як мені здалося, була б надзвичайно вродливою, якби її обличчя не затьмарив вираз надмірного хвилювання й утоми. Жінка мала струнку поставу, колір волосся і очей – такі, як мені подобається. Вона була одягнена в дорожню сукню і з неабияким хвилюванням свердлила мене поглядом, притиснувши тремтячу руку до своїх грудей. Гадаю, що вона б подалася вперед, якби джентльмен не зупинив її потяг владним рухом руки. Натомість він сам ступив мені назустріч. Це був чоловік років сорока, трохи сивий у скронях, і зі задуманим обличчям.

– Беллфорде, друзяко, – сказав він привітно, – радий бачити тебе знову. Природно, ми спершу дізналися, що в тебе все гаразд. Я тебе попереджав, що ти передаєш куті меду. Тепер повертайся з нами й хутко знову станеш собою.

Я іронічно всміхнувся.

– Мене так часто називають Белфордом, – зауважив я, – що це вже втратило дотепність. І, чесно кажучи, мені вже стало набридати. Ви не хочете розглянути гіпотезу, що мене звати Едвард Пінкгаммер, і що я ніколи в житті раніше вас не бачив?

До того, як чоловік спромігся щось відповісти, жінка жалібно заголосила. Вона вирвалася з рук супутника, що стримували леді.

– Елвіне! – заридала вона, кинулася до мене й міцно вчепилася в груди. – Елвіне, – знову заволала вона, – не розбивай мені серце. Я твоя дружина… назви моє ім’я хоча б раз… лише один раз. Краще б ти був мертвим, ніж таким.

Я шанобливо, але твердо відсторонив її руки.

– Мадам, – серйозно сказав я, – даруйте, якщо я припущу, що ви занадто близько до серця приймаєте певну схожість. Шкода, – всміхнувся я від однієї думки, що прийшла мені гадку, – що не можна цього Белфордата мене тримати поруч на одній полиці, як тартрат натрію та сурми для порівняння. Для того, щоб збагнути цю алюзію, доведеться простежити за ходом Національної конференції аптекарів.

Леді обернулася до свого супутника й схопила його за руку.

– Що це, докторе Волні? О, що ж це таке? – застогнала вона.

Той повів молодицю до дверей.

– Зайдіть до свого покою на якийсь час, – почув я його. – А я залишуся і перебалакаю з ним. Його розум? Ні, міркую, що ні, хіба частина мозку. Аякже, я впевнений, що він оговтається. Ідіть до себе й залиште мене з ним.

Жінка зникла. Чоловік у темному одязі також вийшов, усе ще старанно поліруючи нігті. Вочевидь, він чекав у вестибюлі.

– Я хотів би побесідувати з вами, пане Пінкгаммер, якщо дозволите, – сказав джентльмен, котрий залишився.

– Прошу дуже, якщо бажаєте, – погодився я, – і даруйте, якщо облаштуюся зручніше, бо дуже вже втомився.

Я всівся на канапу біля вікна й запалив сигару. Мій опонент поставив крісло поруч.

– Пропоную перейти до суті, – сказав він незворушно. – Ваше ім’я не Пінкгаммер.

– Я знаю це так само добре, як і ви, – холодно відрубав я. – Але ж людина повинна мати якесь ім’я. Я можу вас запевнити, що не надто захоплююся ім’ям Пінкгаммер. Але коли хтось сам собі раптово обирає ім’я, то гарні імена чомусь на гадку не спадають. Але могло би бути й гірше – Шрінґгаузен чи Скроґґінс! Вважаю, що дуже добре вибрав собі Пінкгаммера.

– Ваше ім’я, – серйозно наполягав мій співбесідник, – Елвін Б. Белфорд, ви один із найкращих юристів у Денвері, ви страждаєте від нападу амнезії, що змусило вас забути свою особистість. Це сталося через надто інтенсивну працю, і, можливо, життя, яке було майже цілком позбавлене природного відпочинку та задоволень. Леді, котра тільки-но вийшла з цього приміщення, – ваша дружина.

– Я б назвав її дуже вродливою жінкою, – сказав я після тривалої паузи. – Особливо мені сподобався відтінок її каштанового волосся.

– Це дружина, котрою можна пишатися. З моменту вашого зникнення, що сталося майже два тижні тому, вона навряд чи склепила повіки. Ми дізналися, що ви були в Нью-Йорку з телеграми, яку відправив Айседор Ньюман, знайомий чоловік, котрий прибув із Денвера. Він повідомив, що зустрів вас тут, у готелі, і що ви його не впізнали.

– Здається, я пригадую цей випадок, – визнав я. – Чоловік називав мене Беллфордом, якщо не помиляюся. Але чи не думаєте ви, що настав час назватися вам?

– Я Роберт Волні, доктор Волні. Я був вашим близьким приятелем двадцять років, і вашим лікарем – п’ятнадцять. Я прийшов із пані Беллфорд, аби знайти вас, як тільки ми отримали телеграму. Спробуй, Елвіне, друзяко, спробуй згадати!

– Яка користь пробувати? – насупився я. – Ви кажете, що ви лікар. А амнезія лікується? Коли людина втрачає пам’ять, вона повертається повільно чи раптово?