О. Генрі - Круговерть

– І всі ці чоловіки – фармацевти? – здивувався я.

– Атож. Цей потяг їде аж зі Заходу. А пасажири – старі аптекарі, не ті з теперішніх, котрі гендлюють патентованими пігулками й ампулами, вони всі ліки роблять самі. Ми варимо свої власні настоянки й виробляємо свої власні пігулки, ми не цураємося працювати на городі навесні й додатково маємо справу з кондитерськими виробами і навіть взуттям. І скажу вам, Гемпінкере, що маю ідею, яку оприлюдню на цій конференції, адже нові ідеї – це саме те, чого вони прагнуть. Ви, либонь, знаєте про пляшечки з порошком для блювоти та натрій-калій тартрат. Перше – це отрута, а друге – безневинне. Їх легко сплутати. Й де ці засоби тримають аптекарі переважно? Дуже далеко одне від одного, наскільки це можливо, й обов’язково на різних полицях. А це неправильно. Я ж кажу: тримайте їх поруч, так що коли хочете одне, то завжди зможете порівняти його з іншим і таким чином уникнути помилок.

– Мені це здається дуже хорошою ідеєю, – заува- жив я.

– Гараздоньки! Коли я подам її конференції, ви мене підтримаєте. Ми змусимо декого з цих східних професорів із помаранчево-фосфорними кремами для масажу, котрі вважають, що вони мають найкращі медикаменти на ринку, почуватися як підшкірні заштрики.

– Якщо я можу якось допомогти, – сказав я натхненно, – дві пляшечки… мм…

– Тартрат сурми та калію, а також тартрат соди та калію…

– Відтепер стоятимуть поруч, – твердо завершив я.

– Є й ще одна річ, – правив своє пан Болдер. – Коли йдеться про допоміжну речовину для виготовлення таблеткової маси, чому ви віддаєте перевагу – карбонату магнезії чи подрібненому гліцерозу редикса?

– М… магнезії, – зробив я вибір на користь слова, яке легше вимовити.

Пан Болдер із недовірою зиркнув на мене крізь окуляри.

– А я волію гліцерозу, – зронив він. – Магнезія – це не те.

– Ось іще один із цих випадків фальшивої амнезії, – мій супутник передав мені свою газету та вказав пальцем на статтю. – Я в них не вірю. Вважаю, що дев’ять із десяти з них – шахрайство. Чоловіку набридає робота та родина, і він хоче розважитися. Кудись зникає, а коли його знаходять, прикидається, що геть втратив свою пам’ять – не знає свого імені й навіть не впізнає родинну пляму в формі полуниці на лівому плечі своєї дружини. Амнезія! Блазнювання! Чому вони не можуть усе забути, коли сидять удома?

Я підхопив газету й прочитав під «конячим» заголовком таке:

«Денвер, 12 червня. Відомий юрист Елвін С. Белфорд за таємничих обставин зник зі дому три дні тому, й усі зусилля знайти його виявилися марними. Пан Белфорд – відомий громадянин нашого міста, він мав велику та прибуткову адвокатську практику. Одружений, має прекрасний будинок і найповнішу приватну бібліотеку в штаті. У день свого зникнення взяв із банку достатньо велику суму грошей. Тих, хто бачив його після того, як той вийшов із банку, неможливо знайти, а пан Белфорд був людиною тихою та домашньою. Здавалося, він знайшов своє щастя у своїй оселі та професії. Якщо якусь зачіпку і можна знайти в його дивному зникненні, то це те, що впродовж кількох місяців він був глибоко занурений у важливу юридичну справу, пов’язану зі залізничною компанією «К’ю-Вай-Зет». Є побоювання, що перенавантаження могло затьмарити йому розум. Робиться все можливе для виявлення місця перебування зниклого чоловіка».

– Мені здається, що ви доволі цинічні, пане Болдер, – зазначив я після того, як прочитав замітку. – Як на мене, це дуже схоже на справжній випадок. Чому цей чоловік, котрий процвітає, щасливо одружений і шанований, раптом вирішує від усього цього відмовитися? Я знаю, що такі провали в пам’яті бувають, і що чоловіки опиняються десь далеко без імені, пам’яті та домівки.

– Які дурниці! – вигукнув пан Болдер. – Та вони розваг шукають. Зараз забагато освічених. Чоловіки знають про амнезію і використовують її для свого виправдання. Жінки ж також мудрі. Коли все закінчується, вони безневинно дивляться на вас і дають наукове пояснення: «Він мене загіпнотизував».

Так пан Болдер розважався, але своїми коментарями та філософією мені не допоміг.

Ми прибули до Нью-Йорка близько десятої години вечора. Я взяв кеб до готелю і написала своє ім’я «Едвард Пінкгаммер» на рецепції. Коли я це зробив, то відчув, що мене заливає відчуття чудової, дикої, п’янкої життєрадісності… відчуття необмеженої свободи, нових можливостей. Я тільки-но народився на світ. Старі кайдани, якими б вони не були, спали з моїх рук і ніг. Майбутнє виднілося перед мене чітким шляхом, на який ступає немовля, і я міг податися ним, збагачений знаннями досвідченого чоловіка.