О. Генрі - Круговерть

– Френку! Френку! Френку!

Троє смертних таким чином жонглювали з часом, ніби кулями для більярду, а мій товариш репортер не побачив у цьому нічого кумедного!

Того ранку ми з дружиною попрощалися, як зазвичай. Вона облишила друге горнятко чаю, щоб відпровадити мене до вхідних дверей. Там здмухнула з мого лацкана невидиму пилинку (жест, властивий жінкам, так вони демонструють своє право власності) й закликала мене вважати на застуду. Але в мене не було застуди. Далі мене обдарували поцілунком на прощання – гірким, як кава без цукру. Не було потреби лякатися імпровізації чи розмаїття в цій буденній церемонії. З майстерністю, відточеною впродовж тривалого часу, вона скосила прямо пришпилену булавку в краватці, а після цього, коли я причинив двері, то почув, як човгають її домашні капці, що повертаються до вже холодного чаю.

Коли я вийшов надвір, то не мав жодних думок чи передчуття того, що мало статися. Напад застав мене зненацька.

Впродовж багатьох тижнів я гарував уночі й удень над знаменитою справою залізничної компанії, в якій тріумфував лише кілька днів тому. Чесно кажучи, я вже багато років не знав спочинку. Доктор Волні, мій приятель і лікар, застерігав мене раз чи два.

– Якщо не відхекаєшся, Беллфорде, – зауважив він, – то розвалишся на клапті. Або твої нерви відмовлять, або твій мозок закипить. І тижня не минає, щоб газети не написали про якийсь випадок амнезії… про якогось чоловіка, котрий загубився і десь вештається без імені, минулого та своєї власної особистості. Й усе через той маленький згусток у мозку, що виникає з перевтомою від роботи або турботи.

– Я завжди вважав, – гмикнув я, – що такий згусток можна знайти хіба в мізках газетних репортерів.

Доктор Волні похитав головою.

– Ця хвороба – реальна, – заперечив він. – Тобі потрібно змінити атмосферу або відпочити. Зала засідань, офіс, домівка – єдиний маршрут, яким ти мандруєш. Для відпочинку читаєш літературу про право. Краще постався до мого попередження серйозно.

– Щочетверга увечері, – намагався я боронитися, – ми з дружиною граємо в крібедж [59] Крібедж – старовинна англійська гра в карти, яка з’явилася у Великій Британії на початку XVI ст. і набула широкого поширення в США з першими переселенцями. . Щонеділі вона читає мені обов’язковий тижневий лист від своєї матері. І що ті книги з права не є відпочинком, ще треба довести.

Того ранку, коли я йшов вулицею, то міркував про ті слова доктора Волні. Я почувався так само добре, як зазвичай, можливо, був навіть у кращому гуморі, ніж звиклося.

А прокинувся зі задерев’янілими м’язами від того, що довго спав на полиці у вагоні. Я притулився головою до сидіння і спробував поміркувати. Через якийсь час я собі сказав: «Мене ж якось мали назвати». Помацав у кишенях. Ні візитівки, ні якогось листа, ні документу, ні монограми знайти не вдалося. Але я знайшов у кишені свого плаща майже три тисячі доларів у банкнотах великих номіналів. «Звісно, я маю кимось бути, кимось видатним», – подумав я і знову взявся мізкувати.

У вагоні була тьма народу, вони, як я зауважив, мусили б мати якийсь спільний інтерес, настільки вільно вони гомоніли між собою і, здавалося, перебували в чудовому настрої та гуморі. Один із них – гладкий джентльмен в окулярах, від котрого тхнуло корицею й алое – зайняв вільну половину мого сидіння, дружно кивнув мені й розгорнув газету. У проміжках між сеансами його читання ми теревенили, як звичайні подорожні, про поточні справи. Я виявив, що спроможний підтримувати розмову на будь-які теми цілком пристойно, і з моєю пам’яттю щодо цього було все гаразд. Слово за словом мій супутник став балакучішим:

– Ви, певна річ, один із нас. Чудових людей Захід посилає цього разу. Я радий, що вони проводять конференцію в Нью-Йорку, я раніше ніколи не бував на Сході. Мене звати Р. П. Болдер – фірма «Болдер і син» із Гікорі-Ґров, що в штаті Міссурі.

Незважаючи на несподіванку, я вдався до звичної тактики справжніх чоловіків. Тепер доведеться провести ритуал хрещення й одночасно бути немовлям, пастором і батьком. На допомогу моєму загальмованому мозку прийшли мої почуття. Тривкий запах ліків від мого супутника подав мені одну ідею. Я кинув погляд на його газету, і моє око впало на рекламне оголошення, яке допомогло мені ще краще.

– Мене звати, – озвався я жваво, – Едвардом Пінкгаммером. Я аптекар, а живу в Корнополісі, штат Канзас.

– Я так і знав, що ви – провізор, – люб’язно відповів мій супутник. – Я зауважив мозоль на вказівному пальці вашої правої руки, якою товчуть медикаменти. Природно, що ви – делегат на нашу річну конференцію.