О. Генрі - Круговерть

Одяг сягав йому до щиколоток і колись був такого самого сірого кольору, як і однострої конфедератів. Але дощ, сонце і вік настільки урізноманітнили цю одіж, що плащ Йосифа видався б блідою її подобою єдиного кольору [76] У Біблії Яків любив Йосифа більше за інших своїх синів, тому справив йому кольорове вбрання. . Мушу затриматися на цьому плащі, бо він пов’язаний з однією історією, до якої ми ніяк не можемо дійти, адже навряд чи можна очікувати, що в Нешвіллі станеться хоча б щось.

Колись цей плащ, мабуть, належав якомусь офіцерові. Його каптур кудись зник, усе донизу колись було прикрашене чудовим аксельбантом і китицями. Але тепер орнамент і китиці корова язиком злизала. Натомість був терпляче приторочений (припускаю, якоюсь «чорною матусею», котра зуміла вижити) новий аксельбант, викручений зі звичайної мотузки. Вона була пошарпана та закошлачена. Прикрасу, мабуть, додали на плащ як замінник зниклих прикрас, хоча й без смаку, зате дуже старанно, бо мотузка точно слідувала за вигинами стандартної відзнаки. І, щоб завершити комедію і пафос цього одягу, усі його ґудзики, крім одного, відірвалися.

Залишився лише другий ґудзик згори. Плащ застібали, зав’язуючи інші мотузки крізь петлиці й інші дірки, грубо прорізані з іншого боку. Ця дивна одежа була напрочуд фантастично прикрашеною і надзвичайно строкатою. Самотній ґудзик мав розмір у півдолара, був зроблений із жовтого рогу вола й пришитий грубою ниткою.

Чорношкірий стояв поруч із бричкою настільки старою, що нею, либонь, правив ще сам Хам, після того, як покинув ковчег із двома коняками, запряженими в такий транспорт. Коли я підійшов, фірман відчинив дверцята, витягнув віника з пір’я, махнув ним задля годиться і промовив глибоким і гучним голосом:

– Залазьте досередини, сир, там ні пилиночки, бо я тільки-но повернувся з похорону, сир.

Я дійшов висновку, що для таких врочистостей карети прибирають додатково. Я поглянув угору й униз вулицею і второпав, що серед роздовбайок, які вишикувалися на узбіччі, це ще не найгірший вибір. Я зазирнув до свого нотатника, щоб уточнити адресу Азалії Едер.

– Мені треба на вулицю Джессамайн, 861, – сказав я й уже зібрався сідати.

Аж раптом шлях мені перегородила тлуста, довга, як у горили, рука старого негра. На його масивному та похмурому обличчі на мить промайнув погляд несподіваної підозри та ворожості. Та хутко розвіявши свої вагання, він ласкаво запитав:

– А чого вам туди, сир?

– А вам яке діло? – відрубав я дещо різко.

– Нічого, сир, нічого. Але це – малолюдна частина міста, мало хто має там справи. Заходьте. Сидіння чисте… Тільки з похорону повернувся, сир.

До кінця нашої подорожі залишалася десь миля. І я не чув нічого, крім страшного гуркоту стародавньої карети по нерівній брукованій вулиці. Я не відчував іншого запаху, крім дощу, тепер ще й присмаченого вугільним димом і чимось на кшталт суміші дьогтю й олеандра. Усе, що я міг бачити крізь залиті опадами вікна, то це два ряди будинків у сутінках.

« Місто займає площу десять квадратних миль; вулиць – 181 миль, із них 137 миль забруковані; система водопостачання, яка коштувала два мільйони доларів, складає 77 миль ».

Під номером 861 на вулиці Джессамайн стояв майже зогнилий особняк. Він розмістився за тридцять ярдів від вулиці, а будівлю затуляв прекрасний гайочок дерев і непідрізаний чагарник. Кущі бушпану практично приховували паркан від людських очей. Ворота були замкнені за допомогою мотузяного зашморгу, накинутого на стовп воріт і перший кіл огорожі. Коли ж ви потрапляєте досередини, то можете побачити, що № 861 – лише оболонка, тінь, примара колишньої величі та досконалості. Але в своїй оповідці я ще туди не потрапив.

Коли карета перестала торохтіти й втомлені коні зупинилися, я передав своєму перевізнику п’ятдесят центів і чверть долара на чай, неабияк задоволений власною щедрістю, але той захитав головою.

– Два долари, сир, – сказав він.

– Як це? – здивувався я. – Я чітко чув, як ви волали біля готелю: «П’ятдесят центів у будь-куди частину міста».

– Два долари, сер, – наполягав возій. – Дуже довгий шлях від готелю.

– Але ж це в межах міста, – сперечався я. – Не думай, що тобі попався якийсь жовторотий янкі. Бачиш пагорби он там? – я вказав на схід, хоча сам не міг їх бачити через дощ. – Знай, що я народився і виріс на тому боці. Ти що – старий дурний ніґґер, котрий не розрізняє людей, коли їх бачить?

Похмуре обличчя короля Сетівейо злагідніло.