Joseph Conrad - Олмейрова примха

– Тут був човен. Нарешті! Сам Дейн, але він поїхав до Лакамби. Я це знаю, бо він мені сказав. Я розмовляв з ним, та він не міг зайти сюди сьогодні. Сказав, прийде завтра.

Проковтнувши ще ложку рису, говорив далі:

– Я майже щасливий сьогодні, Ніно. Вже бачу початок тієї довгої дороги, що виведе нас із миршавого цього багна. Незабаром подамося геть звідси. Я і ти, моя люба дівчинко, а тоді…

Підвівшись од столу, він спинився, зосереджено дивлячись просто себе, мов роздивляючись чарівне якесь видовище.

– А тоді, – провадив він, – ми будемо щасливі, ти і я. Житимем у багатстві й шані далеко звідси й забудемо це життя, всі зусилля і все лихо!

Він наблизився до дочки й ласкаво погладив рукою її волосся.

– Не варто звірятися на малайців, – додав він, – але мушу визнати, що цей Дейн – справжній джентльмен. Справжній джентльмен, – повторив він.

– Ви прохали його прийти сюди, тату? – спитала, не дивлячись на нього, Ніна.

– Звичайно. Ми виїдемо завтра, – мовив радісно Олмейр. – Не варто гаяти часу. Ти рада, моє мале дівчатко?

Вона була заввишки з нього, та Олмейр любив згадувати часи її дитинства, коли вони обоє бачили весь світ одне в одному.

– Я рада, – промовила вона дуже тихо.

– Звичайно, – жваво провадив Олмейр, – ти й не уявляєш, що це таке. Сам я не був у Європі, але часто чув, як моя мати оповідала про неї, й, здається, знаю все. Ми провадитимем… е… е… розкішне життя. Побачиш сама.

І знов стояв він мовчки біля дочки, дивлячись на чарівне своє марево. Потім загрозився кулаком сонному селищу.

– Начувайся, друже Абдуло! – гукнув він. – Побачимо, хто з нас ухопить щастя в руки.

Тоді поглянув на річку й спокійно зауважив:

– Знов буде буря. Та дарма! Ніякий грім мене сьогодні не розбудить. Цього я певний. На добраніч, моє дівчатко! – пошепки сказав він, пестливо цілуючи її у щоку. – Сьогодні ти ще не видаєшся щасливою, та завтра у тебе буде радісне личко. Так?

Ніна мовчки слухала батька. Обличчя її було нерухоме, напівзаплющені очі ще дивились у темряву, що тепер ніби заворушилася. Важкі грозові хмари повзли із-за пагорків, змітаючи зорі та проковтнувши небо, ліс і річку, залили все темрявою, яку, здавалося, можна було відчути дотиком. Легенький вітрець завмер, але далекий гуркіт грому та бліде полум’я блискавки застерігали, що наближається буря. Зітхнувши, дівчина повернулася до столу.

Олмейр лежав уже в гамаку, мало не заснувши.

– Візьми лампу, Ніно, – сонно пробурмотів він. – Тут повнісінько москітів. Іди спати, доню!

Та Ніна, винісши лампу, знову вернулася на веранду й стала біля билець, обхопивши руками стовп і жадібно вдивляючись на Пантаї. І стоячи нерухомо у гнітючій тиші тропічної ночі, щоразу, як спалахувала блискавка, вона бачила ліс понад обома берегами річки, бачила, як згиналися додолу дерева під лютим подихом бурі, що все наближалася. Вгорі річка клекотіла білою піною, а чорні хмари, кублячись химерними силуетами, бігли низько над розгойданими деревами. Навколо неї була ще тиша, та вона чула, як виє, наближаючися, вітер і січе зливою хвилі збуреної річки. Гроза все наближалася, гуркаючи громом та спалахуючи яскравими блискавками, і після сліпучого їхнього світла ще чорнішою здавалася ніч. Нарешті, вітер налетів на низовину річки. Під дужими його поривами затремтів будинок, а дощ залопотів по покрівлі з пальмового листу. Гуркіт грому не вгавав, а блискавки, не згасаючи й на мить, освітлювали розбурхану річку, що несла колоди та величезні дерева, зламані якоюсь лютою немилосердною силою.

Нічна гроза не турбувала батька, й він міцно спав, забувши свої надії, своє лихо, своїх друзів та недругів. А дочка стояла нерухомо, жадібно вдивляючись занепокоєними очима на широку річку при світлі блискавок.

Коли, піддаючись раптовому бажанню Лінгардовому, Олмейр згодивсь одружитися з малайською дівчиною, ніхто й не знав, що цікава молода монастирська вихованка в той день, коли втратила всіх родичів та знайшла собі білого батька, затято билася нарівні з усіма на борту піратського прау й лише тому не кинулась у воду, як зробили це нечисленні недобитки їхні, що була тяжко поранена в ногу. І там на палубі, під купою мертвих тіл та тих, що конали, знайшов її старий Лінгард та переніс на борт «Блискавки», а тоді малайське судно запалили й пустили за течією. Вона була при пам’яті і в тиші тропічного вечора, тиші, що заступила гармидер бою, стежила очима, як, жахаючи вогнем та димом, упливало в сутінок єдине на світі, дороге її серцеві. Вона лежала нерухомо, й поки дбайливі руки перев’язували їй рану, мовчки дивилася на погребне багаття відважних людей, якими так захоплювалась і так добре їм допомагала в бійці з грізним Раджою Лаутом.