Joseph Conrad - Олмейрова примха

Щось через рік, часто здибуючися з Олмейром у комерційних справах, Лінгард якось раптом, і як на стороннього спостерігача, несподівано, відчув приязнь до молодої людини. Пізно увечері вихваляв його на всі боки своєму товаришеві за чаркою вина в готелі «Сенда», а вранці здивував Вінка, повідомивши, що бере «цього молодика за корабельного прикажчика, капітанового клерка, так би мовити, щоб відав усією писаниною». Гедіґ згодився.

Олмейр, з властивим юнакові прагненням шукати щастя-долі, теж був не від того й, спакувавши невеличке своє добро, вирушив у довгу мандрівку на «Блискавці», бо старий морець мав звичку заїздити майже до кожного острівця на Архіпелазі. Минали місяці, й приязнь Лінгардова до юнака, здавалося, зростала. Часто походжаючи разом з Олмейром по палубі, коли легенький нічний вітрець, насичений пахучими випарами островів, гнав злегка бриг уперед під лагідним зоряним небом, одкрив старий морець свою душу захопленому юнакові. Розповів про своє минуле життя; про небезпеки, яких щасливо уник; про величезні свої прибутки та про нові торговельні комбінації, які дадуть у майбутьому ще більший зиск. Згадував не раз про свою дочку, що дитиною знайшов у піратськім прау, й говорив про неї з дивним почуттям батьківської ніжності. «Вона мусить бути вже великою дівчиною тепер, – говорив він звичайно. – Це вже чотири роки, як я її не бачив. І хай мене чортяка вхопить, коли я оце не мав на думці заїхати в цю подорож до Сурабаї». Завжди після таких розмов, ідучи до своєї каюти, він бурмотів: «Треба щось зробити, неодмінно треба». Не раз дивував він Олмейра тим, що підійде бувало раптом до нього, прочистить горлянку могутнім «гм!», ніби щось збираючись сказати, а тоді враз одвернеться й одійде до борту, де й стане, схилившись мовчки на облавок, і стоїть нерухомо цілими годинами, стежачи, як море спалахує фосфоричними іскрами, лижучи боки корабля. І саме напередодні прибуття до Сурабаї пощастило капітанові довести до кінця свої спроби щось сказати. Прочистивши горлянку, він почав говорити. Сказав, що хоче, аби Олмейр одружився з його приймачкою. «І не говоріть мені, що одмовляєтесь тому, що ви білий! – гукнув він зненацька, не давши часу здивованому юнакові й слова вимовити. – І не кажіть мені такого! Ніхто й не побачить, якого кольору шкіра вашої жінки. Для цього занадто багато в нас доларів! І, майте на увазі, їх буде ще більше, заким я помру. Будуть мільйони, Каспаре! Мільйони, я кажу! І все це для неї і для вас, якщо ви з нею одружитесь».

Засліплений несподіваною пропозицією, Олмейр хвилину вагався, не говорячи й слова. Обдарований багатою уявою, в одну коротку мить він побачив, ніби в промені сліпучого світла, блискучі купки гульденів і збагнув усі можливості, що дає багатство. Пошана, безтурботне ледаче існування, яке, він почував, дуже до вподоби йому, – власні кораблі, власні крамниці, власна торгівля (старий Лінгард не житиме вічно) і, нарешті, як пишний вінець усьому, в далекому майбутньому маячило, немов зачарований палац, видиво – велика оселя в Амстердамі, цьому раю на землі, як звик він про нього мріяти, а в пишній оселі він сам, король поміж усіма, яким зроблять його Лінгардові гроші, бавитиме там час, поміж розкошів і блиску. Другий бік справи – шлюб з дівчиною-малайкою, цією спадщиною піратського прау, – лише дав йому легеньке почуття ніяковости, сорому білої людини. Правда, вона чотири роки виховувалась у монастирі… Кінець кінцем, може, йому пощастить, і вона помре. Йому завжди щастило, а гроші всемогутні. Отож не варто сушити голову цим. У нього ворухнулась невиразна думка, як усунути її якось та кудись геть із свого пишного майбутнього. Дуже легко улаштуватися з малайською жінкою, зрештою невільницею, як здавалося це східному розуму Олмейра.

В монастир чи ще деінде. З церемоніями чи без них.

Олмейр підвів голову й глянув у стурбоване обличчя морцеві.

– Я, звичайно, зроблю, як ви хочете, капітане Лінгарде.

– Зови мене батьком, сину. А вона згодиться, – мовив зворушений старий авантурник. – Хоч я не припускав якось, що ти одмовишся. Май на увазі, Каспаре, я завжди знаю, що роблю. Але й ти не в тім’я битий.

Олмейр добре пам’ятав той вечір – вигляд капітанів, інтонацію його слів, враження, яке вони зробили на нього, власні його міркування. Пам’ятав вузьку скісну палубу брига, мовчазний сонний берег, чорний оксамит морської поверхні, з золотою по ньому смугою, яку кидав, сходячи, місяць. Він пам’ятав усе це, а також згадав почуття божевільної радості, що охопило його, коли він подумав, яке щастя пливе йому до рук. Він не був дурнем тоді, не був ним і тепер. Обставини склалися проти нього, фортуна зрадила, але надія ще залишилась.