Joseph Conrad - Олмейрова примха

Затремтів у нічній прохолоді й ураз спостеріг густу темряву, що після заходу сонця огорнула річку, заховавши обриси протилежного берега. Лише відблиск із багаття, яке горіло за парканом садиби раджі, танцював на кострубатих стовбурах дерев навколо та кидав жарко-червоні плями на річку, якою пливли зламані дерева, поспішаючи крізь непроглядний морок до моря. Олмейр невиразно пригадував, що кілька разів його кликала жінка. Певно, обідати. Та людина, що в заграві нових надій дивиться на руїну свого минулого, не може відчувати голоду, хай навіть для неї зварено вже рис. Хоч час додому: робиться пізно.

Обережно ступив на розхитані дошки, простуючи до сходів. Злякана шумом ящірка з жалісним скрекотом зашаруділа в траві на березі. Олмейр обережно зійшов сходами, тепер уже цілком вернувшись до реального життя потребою стежити за тим, щоб не впасти на нерівну землю, вкриту камінням, трухлявими дошками та наполовину перепиляними колодами, наверганими в неймовірному безладді. Ідучи до будинку, де жив, до своєї «старої хати», як він називав його, зненацька вчув плюскіт десь у темряві на річці. Спинився на стежці, прислухаючись, вражений тим, що хтось може плисти річкою в таку пізню годину, та ще й у повінь. Уже виразно чув плюскіт весел, тиху розмову й важкий віддих веслових, що змагалися з прудкою течією, держачись берега, де він стояв. Вони пливли дуже близько, та важко було щось роздивитися крізь густі зарості кущів.

– Певно, араби, – пробурмотів сам собі Олмейр, пронизуючи очима густу темряву. – Що їм тут треба? Мабуть, в якихось справах Абдула, хай йому лиха година!

Човен надійшов ще ближче.

– Гей, люди! – гукнув Олмейр.

Голоси завмерли, але весла працювали так завзято, як і раніш. Тоді затремтіли кущі просто нього, й тишу ночі порушив стукіт весел у кочетах. Човен саме минав кущі, й Олмейр ледве міг роздивитися над берегом обриси чоловічої голови й плечей.

– Це ти, Абдуло? – невпевнено спитав Олмейр.

Поважний голос одповів:

– Туан Олмейр мовить до приятеля. Арабів тут нема.

Серце Олмейрові скинулось од радощів.

– Дейне! – вигукнув він. – Нарешті! Нарешті! І вдень, і вночі чекав я на тебе. Майже втратив надію, що ти вернешся.

– Ніщо не могло мене спинити вернутися сюди, – відповів той майже жорстоко. – Навіть смерть, – пошепки додав він сам до себе.

– Це мова приятеля і дуже добра мова, – щиро сказав Олмейр. – Але ти дуже далеко. Причалюй до берега й звели своїм людям варити рис у моїй садибі, поки ми з тобою поговоримо в хаті.

На ці запросини не було відповіді.

– Що таке? – занепокоєно спитав Олмейр. – Сподіваюся, бригові нічого не сталося?

– Бриг там, де ніхто з оранґ-бленда не може покласти рук на нього, – відповів Дейн з виразом суму в голосі, чого Олмейр не спостеріг у своєму хвилюванні.

– Добре, – мовив Олмейр, – але де ж решта твоїх людей? Я бачу лише двох з тобою.

– Слухай, туане Олмейре, – промовив Дейн. – Завтра сонце побачить мене в твоїй оселі, й тоді ми поговоримо. Тепер я мушу їхати до раджі.

– До раджі? Чому? Що ти хочеш од Лакамби?

– Туане, завтра ми говоритимемо як приятелі. Я мушу бачити Лакамбу сьогодні.

– Дейне, ти не залишиш мене тепер, коли все зроблено? – нерішуче запитав Олмейр.

– Хіба я не вернувся? Але спочатку я мушу бачити Лакамбу задля твого й свого добра.

Невиразні обриси голови раптом зникли. Рука загребного випустила кущ, і він зі свистом вирівнявся, обдавши Олмейра дощем каламутної води, тоді як він нахилився вперед, намагаючись щось роздивитися.

За коротку мить човен опинивсь у смузі світла, що лилось од великого багаття з протилежного берега. Чітко вирізьбились постаті двох людей, схилених над веслами, та третього на кормі, який вимахував стерновим веслом. Голову йому вкривав величезний круглий бриль, немов фантастичний гриб велетенського розміру.

Олмейр стежив за човном, поки той переплив смугу світла. За якусь хвилину до нього долинув із-за річки гомін голосів. Він бачив смолоскипи з запалених гілок, що люди витягли з багаття, й на мить угледів огорожу, біля якої вони товпились. Тоді вони, певно, увійшли за огорожу, бо смолоскипи зникли, а багаття знов кидало від себе лише тьмяний мерехтливий відблиск.

Олмейр великими кроками попростував додому, замислений і занепокоєний. Він не міг припустити, що гру ведеться нечесно. Це абсурд. І Дейн, і Лакамба – обоє дуже зацікавлені в успіху його справи. Чесність для малайців – дурниця, але навіть малайці мають досить тями, щоб зрозуміти свої власні інтереси. Все буде добре – мусить бути добре. Тут він побачив, що стоїть біля сходів на веранду свого будинку. З того місця, де стояв, бачив обидва рукави річки. Головне річище Пантаї заховала суцільна темрява, бо багаття біля садиби раджі вже згасло; але коліно Самбір-річки він бачив, і очі його могли простежити довгу низку малайських хат, що купчились понад берегом, і то тут, то там крізь бамбукові їхні стіни блимало тьмяне світло, а на містку, який будували через річку, горіли димні смолоскипи. Ще далі, де острів кінчався невисоким рогом над малайськими хатками, стриміла темна маса будівель.