Joseph Conrad - Олмейрова примха

На цьому освітленому місці сидів за своїм столом і Олмейр, недалеко зелених, пофарбованих маленьких дверей, де стояв завжди малаєць у червоному поясі та тюрбані, держачи в руці маленький мотузок, що звисав зверху, й, наче машина, вправним рухом то попускав його вгору, то смикав униз. Цей мотузок прив’язано було до величезного віяла по той бік зелених дверей у так званому особистому кабінеті, де сидів на троні сам господар – старий Гедіґ, приймаючи галасливих одвідувачів. Часом маленькі двері відчиняли, і крізь синювату імлу тютюнового диму видко було довгий стіл, застановлений різноманітними пляшками й високими глеками на воду. Галасливі люди лежали в зручних очеретяних фотелях, а господар виглядав крізь одчинені двері й, тримаючись за ручку, щось конфіденційно бурмотів Вінкові: може, посилав якогось грізного наказа вниз у комору, або, угледівши нерішучого чужинця, вітав його дружнім окликом: «Здорові, капітане! Здалека приїхали? З Балі, так? Привезли кістку? Мені саме треба кістки. Треба всього, що ви привезли. Ха-ха-ха! Заходьте!» – і під бурю вигуків тяг чужинця до кабінету. Двері зачинялися, і навколо знов лунав звичайний гамір – пісня робітників, гуркіт барил, рип швидких пер, а над усім панував мелодійний дзенькіт срібних грошей, що безупинним потоком точився крізь жовті пальці уважних китайців.

У ті часи в Макассарі пишно буяло життя й комерція. До цього міста на острові збиралися всі непосидючі, у кого не бракувало відваги. Звідси виряджали шхуни на австралійський берег, опосідали Малайський архіпелаг, шукаючи грошей та пригод. Відважні, одчайдушні, меткі в справах, не від того, щоб при потребі встряти до бійки з піратами, яких багато тоді було на тих берегах; здобувачі грошей мали звичай збиратися тут у порту, щоб поладнати комерційні свої справи та погуляти. Голландські купці називали цих людей англійськими гендлярами. Дехто з них були справжні джентльмени, що мали певну насолоду з такого життя, більшість морці. З-поміж них усіх визнаним королем був Том Лінгард, він, кого всі малайці, чесні й безчесні, мирні рибалки й одчайдушні горлорізи, звали Раджа Лаут – Морський Король.

Олмейр почув про нього, не пробувши ще й трьох день у Макассарі. Почув про його дивовижні справи, про його кохання, про одчайдушні бійки з піратами Сулу, романтичне оповідання про дитину-дівчинку, яку переможець Лінгард знайшов у піратськім прау, коли, після довгого бою, взяв на абордаж судно, викинувши екіпаж за борт. Усі знали, що цю дівчинку він прийняв за свою, дав освіту в якомусь із явських монастирів і, завжди говорячи про неї, називав її «моя дочка». Він заприсяг, що віддасть її за білого й залишить їй усі свої гроші. «А у капітана Лінгарда сила грошей, – урочисто сказав містер Вінк, схиливши набік голову. – Силенна сила грошей – більше, ніж у Гедіґа. – Потім, помовчавши саме стільки, щоб дати слухачам отямитись од дива, після такого неймовірного повідомлення, пошепки додав: – Знаєте, він винайшов річку».

Правда, він винайшов річку. Цей факт ставив старого Лінгарда понад усіма морцями-авантурниками, що вели справи з Гедіґом, п’ючи шампан, граючи та виспівуючи галасливих пісень удень і залицяючись до дівчат-полукровок на широких верандах готелю «Сенда» ввечері. Цією річкою, що вхід до неї лише сам він знав, Лінгард возив манчестерську мануфактуру, бронзові ґонґи, рушниці та порох. Його бриг «Блискавка», яким він сам керував при такій оказії, зникав тихенько з рейду вночі, тоді як його товариші міцно спали по нічній пиятиці. Лінгард лише після того виходив на палубу, коли бачив, як вони, упившись, валилися під стіл, тоді як на нього питво не робило найменшого впливу. Чимало було охочих простежити за ним та знайти цю країну, багату на гутаперчу, індійський очерет, перлові мушлі, пташині гнізда, віск та ґуму. Але маленька «Блискавка» могла випередити кожний корабель у цих морях. Декотрі з цікавих порозбивалися на мілинах та коралових рифах і, втративши все, ледве врятували життя із жахливої пастки цього сонячною усмішкою осяяного моря. Інші зневірилися. А зелені лагідні острови багато років ховали вхід до обітованої землі, держачи таємницю з жорстокою лагідністю тропічної вдачі. Тим часом Лінгард їздив туди й сюди в свої таємні та відомі всім експедиції, зробившись героєм в очах Олмейрових одчайдушністю своїх пригод та неймовірно великими прибутками. Він видався якимсь казковим велетнем юнакові, коли вперше прийшов до комори, пробуркотівши: «Як ся маєте?» – Вінкові та привітавши Гедіґа, господаря, галасливим: «Здоров, старий пірате! Живий іще?» – як вступ до якоїсь торговельної умови, що мала відбутися за маленькими зеленими дверима. Часто увечері, коли в порожній крамниці панувала вже тиша, Олмейр, збираючи папери, щоб разом з Вінком іти до його домівки, де він оселився, спинявся, прислухаючись до гармидеру палкої суперечки в особистому кабінеті господаревому. Він чув глухе монотонне буркотіння Гедіґове та галасливі заперечення Лінгардові – двох псів, що гризлися за маслак, – та Олмейрові вчувалася тут суперечка титанів – змагання богів.