Джек Лондон - Дочка снігів

– Господи, – мовив він у відповідь, – ви сьогодні прийшли сюди аж від самої Даї! Невже ви ще можете рухатись?

– Через велику силу, – призналася вона щиро. – І мені дуже хочеться спати.

– На добраніч! – сказала вона через кілька хвилин, задоволено простягаючись під теплою ковдрою. А ще за чверть години озвалася знову:

– Слухайте! Ви не спите?

– Ні, – Голос його приглушено доходив до неї з-за печі. – А що таке?

– Ви накололи скалок?

– Скалок? – сонним голосом перепитав він. – Яких скалок?

– А щоб розтопити в пічці завтра рано. Встаньте та наколіть!

Він мовчки скорився і не встиг закінчити роботу, як вона вже міцно спала.

Коли вона прокинулась, пахло тим самим беконом. Був ранок, і буря вщухла. Сонце, весело освітлюючи затоплений край, крізь відкинуте полотнище заглядало в намет. Робота вже почалася. Повз намет проходили люди, навантажені клунками. Фрона повернулась на бік. Сніданок був готовий. Господар, поставивши в духовку грудинку зі смаженою картоплею, підпирав дверцята двома трісками.

– Доброго ранку! – привіталася вона.

– І вам доброго, – відказав він, підвівшись і беручи в руки відро. – Я не питаю вас, чи добре ви спали. Знаю, що добре.

Фрона засміялась.

– Я йду по воду, – пояснив він. – Сподіваюсь, що, поки я повернуся, ви будете готові до сніданку.

Гріючись після сніданку проти сонця, Фрона помітила знайомий їй гурт людей, що наближався дорогою від озера Крейтер до глетчера. Вона сплеснула в долоні.

– Он ідуть носії з моїм добром, і з ними Дел Бішоп. Йому, мабуть, дуже соромно, що загубив мій слід. – Надіваючи на плечі фотоапарат і дорожній клунок, вона повернулась до чоловіка, що дав їй притулок на ніч.

– Мені залишається тільки попрощатися з вами та подякувати за гостинність.

– Зовсім немає за що дякувати. Що там про це говорити! Я б зробив те саме для кожної…

– Оперетової артистки?

Він докірливо поглянув на неї і казав далі:

– Я не знаю, хто ви, та й знати не хочу.

– Ну, я не буду такою жорстокою. Я знаю, що вас звати містер Ванс Корліс. Я, бачите, прочитала ваше ім’я на пароплавних наліпках, – пояснила вона. – Прошу завітати до мене, коли будете в Доусоні. Моє ім’я Фрона Велс. До побачення!

– То Джекоб Велс ваш батько? – крикнув він їй навздогін, коли вона легкою ходою вибігла на стежку.

Вона обернулась і кивнула головою.

Делу Бішопові не тільки не було соромно, а він навіть не турбувався про неї.

– Велси не загинуть, можна бути певним, – потішав він сам себе, засинаючи напередодні звечора, – але ж був сердитий – сердитіший за чорта, сказавши його словом.

– Добридень, – привітався він. – З вашого обличчя видно, що ви переночували цю ніч якнайкраще й обійшлися без мене.

– Сподіваюсь, ви не турбувалися? – спитала вона.

– Турбувався? За Велсову дочку? Хто? Я? Ніколи у світі! Я мав багато турбот, розмовляючи з озером Крейтер. Я розповів йому все, що про нього думаю. Я не люблю води. Я вже вам про це говорив. І хоч вона завше робить підступи до мене, я її все-таки не боюся! Гей, ви! – звернувся він до індіянів. – Моторніше! До обіду ми мусимо дійти до Ліндермену.

А тим часом Ванс Корліс усе повторював сам до себе: «Фрона Велс?» Все, що трапилося вночі, здавалось йому сном, і він опам’ятався тільки тоді, коли, обернувшись, побачив її постать, що все більш даленіла. Дел Бішоп та індіяни вже зайшли за скелю, а Фрона саме обходила підгір’я. Сонце обливало її своїм ясним промінням, і постать її яскраво вимальовувалась на тлі чорної скелі. Вона махнула на прощання своїм патичком і, поки він скидав шапку, зникла за поворотом.

Становище, яке займав Джекоб Велс, було справді незвичайне. Це був найбагатший торгівець у країні, що не мала ніякої торгівлі. Дозрілий продукт дев’ятнадцятого століття, він розквітнув у примітивному суспільстві, схожому на орду середземноморських вандалів. Велетень індустрії і незрівняний монополіст, він панував над цим збіговиськом найнезалежніших людей, що будь-коли сходилися разом з усіх кінців земної кулі. Місіонер в економіці, апостол Павло в торгівлі, він проповідував закони вигоди та сили. Визнаючи природне право людини, сам дитя демократії, він усіх, що його оточували, підкорив під свою владну руку. Панування Джекоба Велса, здійснюване через Джекоба Велса заради інтересів Джекоба Велса та народу – така була його неписана заповідь. Він сам, самотужки, створив своє царство, зробився владарем країни, що дорівнювала десяткові римських провінцій. За його розказом на площі в сто тисяч миль населення прибувало та відпливало, з його волі виникали й зникали міста.