Джек Лондон - Дочка снігів

– Стривайте! – Він не встиг щось відповісти, як Фрона миттю висипала сухарі на сковороду, на м’ясо та сало. До цього вона додала дві чашки води, хутко перемішала й поставила на вогонь. Коли страва закипіла, вона порізала м’ясо на шматочки і знову перемішала. А коли вона ще, не жалуючи, обсипала все це сіллю та перцем, від сковороди розійшлися чудові пахощі, збуджуючи апетит.

– Сказати по правді, надзвичайно смачна річ, – промовив він, тримаючи тарілку на колінах та пожадливо поїдаючи незвичну страву. – Як це називається?

– Мокрий гуляш, – відказала коротко Фрона, і далі їли мовчки.

Наливаючи йому чашку кави, Фрона все пильно поглядала на нього. Обличчя його, думала вона, приємне, а разом з тим і енергійне. В ньому почувалась сила. Сила ця поки що дрімала, не виявляла себе.

Видно, він вчився, – вгадувала Фрона далі. Студентів вона багато бачила і звернула увагу, що в них очі ставали якісь напружені від довгого сидіння над книжкою при гасовому світлі. В його очах була саме така напруженість. Карі, відзначала вона далі, і гарні, саме такі, які личать чоловікові. Але насипаючи йому другу тарілку, вона з подивом завважила, що ці очі, хоч і карі, були незвичайного відтінку, вони мали колір стиглого горіха. Вона була певна, що при денному світлі, та ще як він добре себе почуває, вони мають здаватись сірими, ба навіть синьо-сірими. Фрона це знала, бо найближча її подруга в школі мала такі очі.

Його каштанове волосся, що вилискувало при свічці, злегка кучерявилось, а рудуваті вуса м’яко слалися над устами. Що ж до іншого, то його чисто виголене обличчя було по-чоловічому гарне. Спершу Фроні не сподобались ці трохи запалі щоки й широкі вилиці. Та, глянувши на його добре збудовану струнку постать, з добре розвиненими м’язами, широкими грудьми й дужими плечима, вона подумала, що ці западини нічого не вадять – вони не свідчили про виснаження, це ясно було знати з його міцної статури. Щоки злегка позападали хіба через те, що він не любив їсти зайвого. Зросту він мав п’ять футів і дев’ять дюймів – це вона докладно вирахувала, як досвідчена спортсменка. Було йому літ двадцять п’ять чи тридцять, так Фроні здавалось, – мабуть, ближче до двадцяти п’яти.

– У мене дуже мало шерстяних укривал, – одривчасто промовив він, поставивши чашку на скриньку з харчем. – Я не сподіваюсь, щоб мої індіяни повернулися з Ліндермену до ранку. А тут, у таборі, не залишилось нічого, крім кількох мішків борошна та дечого з одягу, – все вже відправлено вперед. Щоправда, в мене є кілька теплих пледів, і вони любісінько правитимуть нам за укривала.

Він повернувся до неї плечима, наче не чекаючи відповіді, і витяг з гумового чохла сувій укривал. Потому виклав з мішка два теплі пледи та кинув їх на постіль.

– Ви, певно, артистка з оперети?

Він, очевидячки, запитував без найменшого зацікавлення, так, аби щось сказати, немов наперед знав стереотипну відповідь. Але для Фрони це запитання було немов удар в лице. Вона згадала Ніпозину філіппіку про білих жінок, що прибувають до цієї країни, і цілком зрозуміла своє фальшиве становище, зрозуміла, за кого він її має.

А він тим часом, не чекаючи відповіді, казав далі:

– Тієї ночі було в мене дві таких зірки з оперети, а позавчора – аж три. Тільки я мав тоді чим постелитись. У них погана звичка губити в дорозі свій багаж, правда? Воно трохи й дивно, але я особисто ніколи не знаходив того багажу, що вони порозгублювали. І всі вони, як видно, артистки неабиякі! Серед них ніколи не буває артисток на другі чи на треті ролі, ніколи! Ви теж, мабуть, граєте перші ролі?

Кров кинулася їй в обличчя, і це ще більше розгнівало її, ніж його слова. Вона знала, що може добре володіти собою, одначе почервоніле обличчя ніби доводило її замішання, хоч цього насправді й не було.

– Ні, – відповіла вона холодно. – Я не артистка з оперети.

Він нічого не сказав на це. Кинувши на землю по один бік пічки кілька мішків з мукою, він влаштував щось на кшталт постелі, потім те саме зробив з рештою мішків – розклав їх з другого боку пічки.

– Але ви все-таки артистка, хоч і іншого штибу, – кинув він, зневажливо притиснувши на слові «артистка».

– На жаль, я ніяка не артистка.

Ковдра, що він складав, випала йому з рук, і він випростався. Досі він майже не дивився на неї. А тепер почав пильно приглядатися. Оглянув її всю, примірявся, як пошите її вбрання, яка в неї зачіска. Минуло кілька хвилин.

– То вибачайте, будь ласка, – вимовив він нарешті, і знову втупив у неї очі. – В такому разі ви дуже нерозсудлива жінка, що тільки марить про багатство й не думає про небезпеки під час такої подорожі. До цього краю приїздять тільки дві категорії жінок – такі, що гідні поваги, себто дружини й дочки, та такі, що не заслуговують на жодну повагу. Останні з чемності називають себе оперетовими зірками, артистками, а ми, теж заради чемності, вдаємо, ніби віримо їм. Так, так, я знаю, що ви хочете сказати. Тільки пам’ятайте – жінки, які сюди прибувають, повинні бути або такі, або такі, – не інакше. Середини немає, і ті, хто намагається знайти третій шлях, нехай не надіється, що їм поталанить. Ви дуже, дуже нерозсудлива дівчина. Вам треба б вернутись назад, поки ще не пізно. Я позичу вам грошей на дорогу до Штатів. Коли ви на це подивитесь просто як на позику від зовсім чужої вам людини, я завтра пошлю з вами індіянина – він доведе вас до Даї.