Джек Лондон - Дочка снігів

Разів зо два Фрона пробувала перебити його мову, але він владним рухом руки примушував її мовчати.

– Дуже вам дякую… – почала вона, та він перехопив:

– Нема за що, нема за що!

– Дуже вам дякую, – сказала вона знову, – але справа в тому, що ви помиляєтесь. Я тільки оце прибула з Даї і сподівалась, що знайду тут, у Щасливому таборі, носіїв з моїм багажем. Вони вирушили за кілька годин раніш мене, і я не можу зрозуміти, як я їх випередила. А втім, тепер я розумію! Сьогодні вдень на озері Крейтер прибило вітром до західного берега якийсь човен. Це, певно, вони й були на тому човні. Отут ми й розгубились, і я випередила їх. Щодо мого повороту, то я ціную ваш порив, дякую вам за те, що ви пропонуєте мені свою допомогу, але мій батько живе в Доусоні і ми з ним не бачились три роки. Крім того, я сьогодні вийшла аж із Даї, страшенно стомилася й дуже хочу відпочити. Отже, коли ви дасте мені й на ніч притулок, то дозвольте вже лягти спати.

– Це неможливо! – Він відкинув убік ковдри, сів на мішках з борошном і непорозуміло подивився на Фрону.

– А чи є… Чи є жінки по інших наметах? – спитала вона, вагаючись, – Я не бачила жодної, та, може, я просто не помітила.

– Був чоловік з жінкою, але сьогодні рано вони вирушили далі. Ні, тут немає жінок… Хоча, правда, двоє чи троє їх є в одному наметі, тільки… тільки вам бути з ними не годиться.

– Ви гадаєте, що я побоюсь піти до них у намет? – палко спитала вона. – Адже вони жінки, самі ви це кажете.

– Але я сказав, що це не годиться, – промовив він неуважно, дивлячись на парусину, що надималась від вітру, та прислухаючись, як завиває буря. – Такої ночі, як сьогодні, можна загинути, коли не мати притулку. А в інших наметах ніде й пальця стромити, – думав він уголос. – Це я знаю. Вони попереносили всі свої запаси з ям у намети, щоб не позамокали. І в наметах так тісно, що й не повернешся. Крім того, негодою загнало сюди ще з десятеро мандрівців. Двоє чи троє просилися до мене на ніч, коли не знайдуть ніде місця. Мабуть, вони десь притулились, та це ще не означає, що є вільне місце. І крім того… – Він замовк, не знаючи, що казати. Неможливість знайти якийсь вихід була очевидна.

– Могла б я цього вечора дійти до Глибокого озера? – спитала Фрона, забуваючи про себе та жаліючи його. Тут вона схаменулась і зареготалась зі своїх слів.

– Ви не зможете в темряві переправитись через річку. – Він спохмурнів через її легковажність. – І дорогою немає іншого табору.

– Ви боїтесь? – спитала вона трошки насмішкувато.

– Я боюся не за себе.

– В такому разі я ляжу спати.

– Я можу цілу ніч сидіти та підтримувати вогонь, – запропонував він, помовчавши трохи.

– Дурниця! – скрикнула вона. – Ніби так дотримаєтесь тих дурних законів пристойності! Ми не в цивілізованій країні, а на півдорозі до полюса. Лягайте спати!

Він знизав плечима, погоджуючись.

– Гаразд. Що ж я маю тепер чинити?

– Помогти мені влаштувати постіль, от що. Мішки лежать поперек. Дуже вам вдячна, але в мене є кості та м’язи, що протестують. Посуньте-но їх сюди!

За її вказівками він розклав мішки вподовж стін намету, у два ряди. Між мішками утворилася западина, і лежати було б незручно. Тож, ударивши скількись там разів обухом сокири по мішках, вона трохи зарівняла западину. Потім, склавши втроє укривало, простелила його поміж мішків.

– Гм! – пробурмотів він, неначе сам до себе. – Тепер я розумію, чого мені так незручно було спати. Треба й собі так зробити.

І він хутко переклав мішки на своїй постелі.

– Видно, що ви не звикли мандрувати по цій країні, – зауважила вона, застеляючи укривало зверху та сідаючи на постіль.

– Мабуть, що так, – відказав він. – А ви що знаєте про такі мандрівки? – пробурчав він перегодом.

– Досить, щоб знати, що робити, – сказала Фрона, ухиляючись від відповіді.

Вона повитягала з печі сухі дрова і наклала туди мокрих.

– Чуєте, надворі яка буря? – сказав він. – Погода все гіршає, якщо справді може бути ще гірша.

Намет гойдався під натиском вітру, парусина надималась і тріщала, дощ та сніг тарабанили над головою. Здавалося, це вже була не просто сутичка, а що природа вчинила справжній бій. Коли трохи затихало, було чутно, як вода збігає по боках намету і шумить, немов маленький водоспад. Він підвівся і з цікавості доторкнувся до мокрої стелі. І раптом із того місця, де він торкнув пальцем, ринула вода просто на скриньку з харчем.

– Не робіть цього! – вигукнула Фрона, скочивши з місця. Вона міцно притулила пальця туди, де протікало, і хутко провела пальцем по парусині до бокової стіни. Текти перестало вмить. – Не треба цього робити! – повторила вона.