Джек Лондон - Дочка снігів

– Ні, – відказала вона. – Вклепаємось-то ми обоє. Нам доведеться ночувати ніч без намету, без ковдр, без вогню. Але не думаю, щоб це сталося.

Вона вилізла з човна на слизьке каміння, допомогла йому витягти суденце та вилити з нього воду. Мокрі, голі скелі кругом обступили її. Не вгаваючи сипав мокрий сніг. Крізь снігову завісу в сутінках ледве можна було помітити кілька ям, повних води.

– Вам треба поспішати, – сказав перевізник, подякувавши їй за поміч та спускаючи човна на воду. – Звідціля до Щасливого табору дві години ходи, та ще під гору. Аж до самого табору не буде жодної деревини. Вам треба якнайшвидше вирушати. Бувайте здорові! Фрона потисла йому руку й сказала:

– Ви відважний чоловік!

– Та що там! – Він, мов залізними кліщами, здавив їй руку і захоплено поглянув на неї.

З десяток потворних наметів тулилося на узліссі. То був Щасливий табір. Стомлена Фрона блукала поміж наметами. Мокра одежа прилипала до тіла, несамовитий вітер кидав нею на всі боки. Крізь парусинову стіну одного намету Фрона почула добірну лайку. Вона була певна, що це Дел Бішоп. Та, заглянувши туди, побачила, що помилилась. Вона шукала далі, аж поки дійшла до останнього намету в таборі. Розхиливши полотнище, Фрона глянула всередину. При світлі свічки вона побачила лише одного чоловіка, що стояв на колінах і завзято роздмухував огонь в закуреній юконській пічці.

Звільнивши нижні закріплювачі в полотнищі, вона ввійшла всередину. Чоловік усе роздмухував вогонь, не помічаючи її присутності. Фрона кашлянула, і він підвів почервонілі від диму очі.

– Авжеж, – промовив він досить неуважно. – Прикріпіть полотнище і влаштовуйтесь собі. – Сказавши це, він знов узявся до свого вітряного діла.

«Бодай він хоч гостинний», – промайнула в неї думка. Вона скорилась його команді і підійшла до пічки.

Оберемок карлуватих ялинок, сучкуватих і мокрих, лежав біля пічки. Фрона добре знала цю ялину, що звичайно стелиться та в’ється по скелях, чіпляючись корінням за тонкий шар землі, що заліг по розколинах. Вона зовсім не подібна до своїх південніших посестр і рідко підіймається над землею вище як на фут. Фрона заглянула в пічку, побачила, що вона майже порожня, і наклала туди повно мокрого віття. Чоловік підвівся з колін, кашляючи від диму, що зайшов йому в легені, і схвально хитнув головою.

Відсапавшись, він сказав Фроні:

– Сідайте й сушіть свою спідницю. Я приготую вечерю.

Він поставив кавника скраю на пічці, вилив у нього рештки води з відра й вийшов з намету принести води.

Як тільки він зник за полотнищем, Фрона шатнулася до свого дорожнього клунка і, коли він за хвилину вернувся, вже була в сухій спідниці, а мокру викручувала. Доки він порався коло скриньки з харчем, доки діставав тарілки й інше начиння, вона протягла мотузка в наметі між стовпцями і повісила мокру спідницю. Виявилось, що тарілки брудні. Він почав їх мити, а вона тим часом повернулася спиною і хутенько змінила панчохи. Ще з дитинства Фрона знала, що в дорозі найбільше треба берегти ноги. Вона поставила мокрі черевики на купу дров за пічкою, сама ж узула м’які, гарні мокасини індіянського виробу. Вогонь у печі вже розгорівся, і вона подумала собі, що білизна висохне й на тілі.

За весь цей час вони й словом не перекинулись. Чоловік не тільки мовчав – він порався коло печі з таким заклопотаним виглядом, аж Фрона вирішила, що його зовсім не цікавлять ті пояснення, які вона мала на думці. Вся його поведінка свідчила про те, ніби йому не вперше приймати в себе молоду жінку, хоч би вона й зайшла до нього серед ночі, в бурю. Все це їй неначебто й подобалось і заразом непокоїло, бо вона не розуміла, чому він так чудно з нею поводиться. Вона якось невиразно відчувала, що він бачить в її появі щось таке, чого вона не розуміє. Кілька разів вона лагодилась забалакати, але він звертав на неї так мало уваги, що їй навіть язик не повертався.

Відкривши сокирою бляшанку м’ясних консервів, він підсмажив кілька шматків бекону, тоді відставив сковороду і зварив кави. Зі скриньки з харчем він витяг кусень черствого коржа, оглянув його непевно, метнув швидкий погляд на Фрону і викинув той кусень геть. Потім узяв торбину з морськими сухарями, висипав з неї на церату все, що там залишалося. Сухарі вже давно покришились, а крихти так вимокли на дощі, що перетворились на кашу брудно-білого кольору.

– Оце все, що я маю замість хліба, – сказав він, – Сідайте ближче і їжте.