1 ...7 8 9 11 12 13 ...25 Стежка через болото прикро спускалася до річки. Пінява вода, шумуючи, обмивала струнку сосну, що лежала впоперек річки замість кладки. Гнучкий стовбур під тиском течії ритмічно погойдувався, а ноги носіїв, що ним перейшли, вигладили його змиту водою поверхню. Перед Фроною було вісімдесят футів дуже небезпечного шляху. Вона ступила на стовбур, що захитався під її ногою, почула ревіння хвилі, побачила, як шалено рине вода, – і повернула назад. Тут вона порозв’язувала шнурівку у своїх черевиках – ніби для того, щоб міцніш її позатягати. Тим часом з лісу вийшов гурт індіян і почав болотом сходити до річки. Попереду було троє-четверо чоловіків, за ними багато жінок, усі навантажені величезними клунками. За жінками дріботіли діти, теж з клуночками на плечах, а позад усіх, висолопивши язики та важко дихаючи, йшли із вантажем п’ять чи шість собак.
Індіяни скоса поглянули на Фрону, і один щось промовив стиха. Фрона не почула його слів, але стриманий сміх, що перебіг натовпом, промовляв ясніше за слова. Обличчя її спалахнуло, вона почувала себе зневаженою, одначе вдала, що нічого не розуміє. Провідник їхній станув набік, і всі індіяни, один по одному, перейшли непевною кладкою через річку. На середині річки стовбур під вагою людського тіла вгинався аж під воду, і тоді доводилося ступати по кісточку в бурхливих холодних хвилях. Але навіть маленькі діти переходили не вагаючись. За ними перейшли собаки. Вони скиглили, відступали назад, але люди їх підгонили. Коли вже всі перейшли, старший їхній звернувся до Фрони.
– Ідіть битим шляхом, – сказав він, показуючи на гору. – Вам краще пройти битим шляхом. Хоч воно й далі, та для вас зручніше.
Але вона хитнула головою й почекала, поки він перейде на той бік. В ній прокинулись гордощі, не тільки її, а й цілої раси. І ці останні переважили над самолюбством. Вона ступила на кладку на очах у тубільців і рушила в білий пінявий вир.
Проходячи стежкою, вона побачила якогось чоловіка, що сидів край дороги й плакав. Клунок його, обв’язаний невмілими руками, валявся на землі. Одного чобота він скинув. Його нога вся вкрилася пухирями і страшенно розпухла.
– Що таке сталося? – спитала Фрона, зупинившись.
Він глянув перше на неї, потім униз, туди, де в темряві, немов живе срібло, виблискувала річка Дая. Сльози ще застилали йому очі, і він не переставав хлипати.
– Та що таке? – спитала вона знову. – Чи я не можу чим вам допомогти?
– Ні, – одказав він. – Як ви мені допоможете? Я покалічив собі ноги, мало не зламав хребта, стомився до смерті. Яка тут може бути поміч?
– Ну, це нічого! – сказала вона бадьоро. – Могло трапитись і гірше! Подумайте про тих, що тільки-но вийшли на берег. Мине добрих два тижні, доки вони доплентаються зі своїми клунками сюди. А ви вже тут!
– Але ж мої товариші покинули мене і пішли вперед, – хлипав чоловік, немов хотів розжалобити її своїм голосом. – Я один тут, як палець, – скаржився він далі. – І не можу ступити й кроку. Подумайте про мою жінку, про дітей. Вони залишилися в Штатах. Коли б вони тепер поглянули на мене! Я не можу до них повернутись, далі йти теж не можу. Сили не вистачає. Я не можу працювати, як коняка. Не на те я вродився, щоб робити конячу роботу. Я помру. Знаю, що помру, коли буду так важко працювати. Що маю чинити?
– А чому ваші товариші покинули вас?
– Бо я не такий дужий, як вони. Бо я не міг нести такої ваги, як вони. Вони насміхалися з мене і, нарешті, покинули зовсім.
– Вам ніколи не доводилось так надсаджуватися? – спитала Фрона.
– Ні.
– Ви маєте вигляд здорової, дужої людини. І важите ви не менш, як сто шістдесят п’ять фунтів, авжеж?
– Сто сімдесят, – поправив він.
– По вас не видно, щоб ви коли на що хворіли. Були ви коли-небудь хворі?
– Ні.
– А хто ваші товариші? Гірники?
– Вони ніколи не були гірниками. Вони працювали в тій установі, що й я. Ось чому мені кривдно! Ми працювали разом багато років, а тепер вони пішли, покинули мене одного, і все тільки через те, що я не міг іти так швидко, як вони.
– Друже мій! – Фрона відчула, що в ній заговорила представниця її раси. – У вас стільки сили, як і в них. Ви можете так само працювати, як вони, можете понести таку саму вагу. Ви тільки слабкодухі. А тут не місце для слабкодухих. Ви не можете так працювати, як кінь, тільки тому, що не хочете. Ця країна таких не потребує. Для Півночі потрібні дужі люди, дужі духом, а не тілом. Тіло – то ще пусте. Тож вертайтеся в Штати. Ви нам не потрібні. Коли ви підете далі, то загинете. А що тоді буде з вашою жінкою, з діточками? Спродайтеся тут і повертайтесь додому. За три тижні будете вдома. Прощавайте!
Читать дальше