Franz Kafka - Стук у браму

Але не тільки гора така пихата, така настирлива і така потім мстива, таке ж і все інше. Тому я повинен, округливши очі – о, їм боляче, – раз по раз повторювати:

«Так, горо, ти прекрасна, і мене тішать ліси на твоєму західному схилі… І тобою, квітко, я теж задоволений, і твій рожевий колір веселить мені душу… Ти, траво на луках, вже висока і потужна і даруєш прохолоду… І ти, дивовижний чагарнику, який штрикається так несподівано, що наші думки відразу розсіюються. А до тебе, річко, я маю таку велику симпатію, що дам пронести себе через твою пружну воду».

Голосно вимовивши десять разів цю хвалебну промову, що супроводжувалася смиренними рухами його тулуба, він опустив голову і, заплющивши очі, сказав:

– А тепер я прошу вас – горо, квітко, траво, чагарнику й річко, – дайте мені трохи місця, щоб я міг дихати.

Тут дійшло до хапливого пересування навколишніх гір, які посунулися за габу туману. Алеї хоч і залишилися на місці, сяк-так зберігаючи ширину дороги, але завчасно розпливлися: на небі перед сонцем стояла волога хмара з ледь просвічуваними краями, в тіні якої місцевість опускалась, а всі предмети втрачали свої прекрасні обриси.

Кроки носіїв долинули до мого берега, проте в темному чотирикутнику їхніх облич я нічого не міг розрізнити точніше. Я бачив тільки, як вони нахиляли голови убік і як згинали спини, бо ноша у них була незвичайна. Я злякався за них, помітивши, що вони втомилися. Тому я пильно стежив, коли вони ступили на траву берега, а потім ще рівним кроком пішли по мокрому піску, поки нарешті не занурилися в тонкі зарості очерету, де обидва задніх носії зігнулися ще нижче, щоб зберегти ноші в горизонтальному положенні. Я міцно зчепив пальці. Тепер, роблячи крок, вони мусили високо піднімати ноги, а відтак їхні тіла блищали від поту в прохолодному повітрі цього мінливого дня.

Товстун сидів спокійно, поклавши руки на стегна; довгі стебла очерету били його, розпрямляючись за передніми носіями.

Рухи носіїв ставали все менш рівномірними у міру того, як вони наближалися до води. Часом ноші гойдалися, наче вони вже на хвилях. Калюжки в очеретах потрібно було перестрибувати або обходити, бо вони могли виявитися глибокими. Одного разу піднялися з криком дикі качки і круто влетіли в хмару. Тут я побачив у короткій гримасі обличчя товстуна; воно було геть неспокійне. Я встав і незграбними стрибками помчав кам’янистим схилом, який відділяв мене від води. Я не звертав уваги на те, що це було небезпечно, думаючи тільки про те, щоб допомогти товстунові, коли його слуги не здолають більше його нести. Біг я так нерозважливо, що не зміг зупинитися внизу біля води і, трохи пробігши по хлюпкій воді, зупинився лише там, де вода була вже мені по коліно.

А на тому березі слуги, згинаючись, дійшли з ношами до води і, утримуючись за допомогою однієї руки над неспокійною водою, підпирали ноші чотирма волохатими руками, так що було видно незвично підняті м’язи.

Вода підступила спершу до підборідь, потім піднялася до ротів, голови носіїв позакидались, і ноші впали на плечі. Вода захлюпувала вже перенісся, а вони все ще не припиняли зусиль, хоча не дісталися і до середини річки. Тут на голови передніх упала невисока хвиля, і всі четверо мовчки потонули, захоплюючи за собою ноші своїми ручиськами. Вода стрімко ринула слідом.

Тут із країв великої хмари пробилося низьке світло вечірнього сонця, воно осяяло пагорби й гори на обрії, тоді як ріка і місцевість під хмарою були висвітлені неясно.

Товстун поволі повернувся в бік течії, і його понесло вниз по річці, наче ідола з якогось світлого дерева, який виявився непотрібним і тому полетів у річку. Він плив по відбивку хмари. Довгасті хмари тягнули його, а маленькі, згорбившись, штовхали, що викликало значне хвилювання, яке було помітно навіть по сплесках води біля моїх колін і біля надбережних каменів.

Я швидко видерся знову вгору по схилу, щоб супроводжувати товстуна на дорозі, бо ж справді любив його. І, можливо, я зможу що-небудь дізнатися щодо небезпеки цього на вигляд безпечного краю. Так я вийшов на смугу піску, до вузькості якої треба було ще звикнути, руки в кишенях, повернувши обличчя до річки під прямим кутом, так що підборіддя майже лежало у мене на плечі.

На надбережних наметнях сиділи ніжні ластівки.

Товстун сказав:

– Дорогий пане на березі, не намагайтеся врятувати мене. Це помста води і вітру; я пропав. Так, це помста, адже як часто ми – я і мій друг прочанин – нападали на ці речі, коли співав наш клинок, виблискували кимвали, чудово сяяли труби і спалахували зірниці литавр.