Franz Kafka - Стук у браму

Та потім, коли дорога стала вислизати у мене з-під ніг і все, стомившись, як і я, почало зникати, я поквапився гарячково видертися на схил праворуч дороги, щоб ще вчасно прийти в високий, заплутаний сосновий ліс, де збирався проспати ніч. Треба було поспішати. Зірки вже темніли, і місяць недолужно тонув у небі, як у бурхливій воді. Гора була вже частиною ночі, дорога тривожно закінчувалася там, де я повернувся до схилу, а з глибини лісу чувся дедалі ближчий гуркіт падаючих стовбурів. Тепер я міг би відразу впасти в мох і заснути, але, боячись мурах, я, чіпляючись за стовбур ногами, виліз на дерево, яке теж уже хиталося без вітру, ліг на гілку, сперся головою на стовбур і квапливо заснув, а на тремтливому кінці гілки сиділа й хиталася білочка моєї примхи зі стрімким хвостом.

Річка була широка, і галасливі хвильки її були освітлені [3] В іншій редакції цьому реченню передує кілька абзаців. . На іншому березі теж були луки, які переходили потім у чагарник, за яким ген-ген бовваніли світлі алеї плодових дерев, що йшли до зелених пагорбів.

Зрадівши цьому виду, я ліг і, затиснувши собі вуха через страх почути плач, подумав, що тут можу заспокоїтися. Адже тут порожньо і красиво. «Не потрібна велика мужність, щоб тут жити. Тут доведеться мучитися, як деінде, але при цьому не доведеться гарно рухатися. Це буде ні до чого. Бо тут тільки гори і велика річка, і я ще досить розумний, щоби вважати їх безживними. Так, спотикаючись на самоті на дедалі вищих лугових стежках, я буду не більше полишеним, аніж ця гора, хіба що почуватимуся полишеним. Але думаю, що і це минеться».

Так грав я зі своїм майбутнім життям і завзято намагався забути. При цьому я, мружачись, дивився на те небо, що вирізняється напрочуд щасливим забарвленням. Таким я вже давно не бачив його, це зворушило мене і нагадало мені окремі дні, коли я теж думав, що бачу його таким. Я забрав долоні від вух, розвів руки в різні боки і впав у трави.

Я почув, як далеко хтось тихо схлипує. Зірвався вітер, і з шурхотом злетіли купи сухого листя, яких я раніше не бачив. З плодових дерев шалено посипалися на землю незрілі плоди. З-поза якоїсь гори піднялися потворні хмари. Хвилі ріки скрипіли і поступалися назад од вітру.

Я швидко встав. У мене боліло серце, бо тепер мені здавалося неможливим вибратися з моїх знегод. Я вже хотів покинути цю місцевість, щоб повернутися у своє колишнє життя, як раптом мене пройняла думка: «Як чудово, що в наш час значних осіб іще переправляють через річки в такий непростий спосіб. Нічим іншим цього не пояснити, як тим, що це старий звичай». Я похитав головою, бо був здивований.

3. ТОВСТУН

а) Промова до місцевості

З кущів на інший берег вийшло четверо кремезних голих чоловіків, які несли на плечах дерев’яні ноші. На цих ношах по-східному сидів товстючий чоловік. Хоча його несли через кущі по бездоріжжю, він не розсовував колюче гілля, а спокійно розштовхував його своїм нерухомим тілом. Його складчасті маси жиру були розпластані так ретельно, що цілком покривали носилки і ще звисали з боків, як краї жовтуватого килима, однак нітрохи не заважали йому. У нього був нехитрий вираз обличчя людини, яка задумалась і не намагається приховати це. Часом він заплющував очі; коли він відкривав їх знову, підборіддя його кривилося.

– Ця місцевість заважає мені думати, – сказав він тихо, – через неї мої міркування гойдаються, наче ланцюгові мости під час божевільного перебігу. Вона гарна і тому хоче, щоб на неї дивилися.

Я заплющую очі і кажу: ти, зелена горо біля річки, ти, у якій проти води є перекотисте каміння, ти красива.

Але вона незадоволена, вона хоче, щоб я розплющив очі і дивився на неї.

А якщо я з заплющеними очима скажу: горо, я тебе не люблю, бо ти нагадуєш мені хмари, вечірні зорі і високе небо, а це речі, які змушують мене мало не плакати, бо їх не досягти тому, кого носять на маленьких ношах. А показуючи мені все це, ти, підступна горо, затуляєш мені даль, яка мене тішить, бо в прекрасній перспективі показує досяжне. Тому я не люблю тебе, горо біля води, ні, я не люблю тебе.

Але ця промова залишить її такою ж байдужою, як попередня, якщо я не говоритиму з розплющеними очима. Інакше вона не буде задоволена.

А хіба ми не повинні продовжувати її прихильність до нас, щоб узагалі зберегти її, ту, яка плекає таку химерну пристрасть до каші наших мізків? Вона обвалить на мене свої зубчасті тіні, вона мовчки виставить переді мною жахливо голі стіни, і мої носії спіткнуться об каміння на дорозі.