Franz Kafka - Стук у браму

Коли ми, повільно крокуючи, вийшли потім на набережну, я хоч і заздрив своєму знайомому через поцілунки, але і радів, що переді мною, яким я йому видаюся, йому, ймовірно, соромно.

Так думав я. Але мої думки тоді плуталися, бо Влтава і міські квартали на іншому березі були оповиті темрявою. Горіло, граючись із задивленими очима, лише кілька вогнів.

Ми зупинилися біля огорожі. Я вдягнув рукавички, бо від води віяло холодом; потім я не знати чому зітхнув, як це хочеться зробити біля річки вночі, і хотів піти далі. Але мій знайомий дивився в воду і не ворушився. Потім він підійшов ще ближче до поручнів, сперся ліктями на залізо і поклав чоло на долоні.

Це здалося мені дурним. Я змерз і підняв комір пальта. Мій знайомий випростався і перехилився через перила тулубом, який тримався тепер на його напружених руках. Я засоромлено поквапився заговорити, щоб придушити позіхання:

– Правда ж, дивно, що саме тільки ніч здатна цілком накрити нас спогадами? Зараз, наприклад, мені пригадується ось що. Одного разу я сидів на лавці на березі річки в незручній позі. Поклавши голову на руку, що лежала на дерев’яній спинці лавки, я дивився на туманні гори іншого берега і чув ніжну скрипку, на якій хтось грав у прибережному готелі. По обох берегах снувалися потяги, пускаючи блискучий дим.

Так говорив я, гарячково намагаючись уявити за словами якісь любовні історії з цікавими становищами; не завадило б і трохи грубості, рішучості, насильства.

Але не встиг я вимовити перші слова, як мій знайомий байдуже і лише здивувавшись, що я досі тут, – так мені здалось – обернувся до мене і сказав:

– Знаєте, так завжди буває. Коли я сьогодні спускався по сходах, щоб ще прогулятися ввечері, перш ніж піти в гості, я здивувався тому, як теліпалися мої червоні руки в білих чохлах, і тому, що теліпалися вони неабияк жваво. Тут я став чекати пригоди. Так завжди буває.

Останнє він кинув уже на ходу, ненароком, як маленьке спостереження. Мене ж це вельми зворушило, і я засмутився, що, можливо, йому неприємна моя довготелеса фігура, поруч з якою він цілком міг здатися занадто маленьким. І ця обставина, хоча надворі стояла ніч і ми майже нікого не зустрічали, мучила мене так сильно, що я зігнув спину аж так, що мої руки на ходу торкалися колін. Але щоб мій знайомий не помітив мого наміру, я міняв свою поставу дуже поступово, з великою обережністю і намагався відвернути від себе його увагу зауваженнями про дерева на Стрілецькому острові і про те, як у річці відбиваються ліхтарі на мості. Але він раптом різко повернувся обличчям до мене і поблажливо сказав:

– Чому ви так ходите? Ви ж геть згорбилися і заввишки стали майже з мене.

Що він сказав це люб’язно, то я відповів:

– Це можливо. Але мені ця поза приємна. Я слабенький, знаєте, і мені буває занадто важко триматися прямо. Це не дрібниця, я дуже довго…

Він сказав дещо недовірливо:

– Та це просто примха. Раніше ж ви, по-моєму, йшли, випроставшись на весь зріст, та й в гостях ви трималися непогано. Ви ж навіть танцювали – чи ні? Ні? Але йшли ви гордо, і це ви, звичайно, можете і зараз.

Я відповів наполегливо і з заперечувальним жестом:

– Так, так, я йшов гордо. Але ви недооцінюєте мене. Я знаю, що таке хороші манери, і тому йду згорбившись.

Але це не здалося йому простим, в сум’ятті від свого щастя він не зрозумів зв’язок моїх слів і докинув тільки:

– Ну, як знаєте, – і подивився на годинник Мельникової вежі, який показував майже першу годину.

Я ж сказав подумки: «Яка безсердечна ця людина! Яка прикметна й явна його байдужість до моїх смиренних слів! Вона щаслива, ось у чому біда, і така властивість щасливих – вважати за природне все, що відбувається навколо них. Їхнє щастя встановлює в усьому чудовий зв’язок. І якби я стрибнув зараз у воду або якби почав перед ним корчитися в судомах на бруківці під цією аркою, то все одно б я мирно вписався в його щастя. Так, якби йому втовкмачити – щасливі такі небезпечні, це безсумнівно, – він убив би мене як зарізяка. Це не підлягає сумніву, і, що я боягузливий, то я від жаху навіть не наважився б закричати… О боже!»

Я в страху озирнувся. Удалині перед кав’ярнею з прямокутними чорними вікнами по бруківці ковзав поліцист. Його шабля трохи заважала йому, він узяв її в руку, і тепер справа пішла значно краще. А вже почувши здалеку, що він слабо скрикує, я остаточно переконався, що він мене не врятував би, коли моєму знайомому схотілося б випустити з мене дух.