Franz Kafka - Стук у браму

Зате тепер я знав, що мені робити, бо якраз перед страшними подіями мене охоплює велика рішучість. Мені слід було втекти. Це було дуже легко. Тепер, біля повороту ліворуч до Карлового моста, я міг шмигнути направо в Карпову вулицю. Вона була з закутками, там було багато темних підворіть і пивничок, наразі ще відкритих; мені не слід було впадати у відчай.

Коли ми вийшли з-під арки в кінці набережної, я з піднятими руками побіг у цю вулицю; але достоту, добігши до маленьких дверей церкви, впав, бо там була сходинка, яку я не помітив. Гупнувся добряче. Найближчий ліхтар був далеко, я лежав у темряві. З пивниці навпроти вийшла товстуха з закуреним ліхтариком – подивитися, що трапилося на вулиці. Фортепіанна гра змовкла, і якийсь чоловік розкрив прочинені двері нарозтвір. Він чудово харкнув на сходинку і, лоскочучи товстуху між грудей, сказав, що те, що сталося, у всякому разі не має значення. Потім вони повернулись, і двері знову зачинилися.

Спробувавши встати, я знову впав. «Ожеледь», – мовив я і відчув біль у коліні. Але все ж мене тішило, що люди з пивниці мене не побачили, і тому мені здалося, що найзручніше пролежати тут до схід сонця.

Мій знайомий дійшов один, напевно, до моста, не помітивши мого зникнення, бо до мене він прийшов не відразу. Я не бачив, щоб він був здивований, коли співчутливо схилився до мене і погладив мене м’якою рукою. Він провів по моїх вилицях вгору і вниз, а потім поклав два товстих пальці на мій низький лоб.

– Ви забилися, так? Ожеледь, треба бути обережним… У вас болить голова? Ні? Так-то.

Він говорив співуче, немов розповідав історію, до того ж дуже приємну історію про далезний біль у чиємусь коліні. Він і руками рухав, а й не думав піднімати мене. Я підпер собі голову правою рукою – лікоть лежав на бруківці – і забубонів, як старий дяк, щоб не забути це:

– Не знаю, власне, навіщо я побіг праворуч. Але я побачив, як під аркадами цієї церкви – не знаю, як вона зветься, о, будь ласка, даруйте – бігає кішка, маленька кішечка, і шерсть у неї була світла. Тому я помітив її… О ні, річ не в цьому, даруйте, але досить важко цілий день володіти собою. Для того ми і спимо, щоб змогтися для цієї праці, а якщо ми не спимо, то з нами нерідко трапляються безглузді речі, але було б неввічливо з боку наших супутників голосно цьому дивуватися.

Мій знайомий, тримаючи руки в кишенях, подивився на порожній міст, на Конгрегаційну церкву [2] Мова про Храм Святого Франциска Ассизького або Храм Святого Франциска Серафимського – празький католицький орденський і парафіяльний костел на площі Хрестоносців в історичному районі Старе Місто. , потім – на небо, під той час ясне. Що він не слухав мене, то злякано сказав:

– Ну, чому ж ви не говорите, дорогий? Вам зле?.. Ну, чому ж ви, власне, не встаєте?.. Адже тут холодно, ви застудитесь, а потім ми ж збиралися на Лаврінову гору.

– Звичайно, – мовив я, – вибачте, – і підвівся самостійно, відчуваючи, проте, сильний біль. Я хитався і мимоволі вперся поглядом у статую Карла Четвертого, щоб дізнатися, де я перебуваю. Але місячне світло було невправне і Карла Четвертого теж зворухнуло. Я здивувався, і мої ступні значно зміцніли через страх, що Карл Четвертий впаде, якщо я не приберу заспокійливої пози. Згодом моє зусилля виявилося марним, бо Карл Четвертий таки впав, якраз коли мені подумалося, що мене кохає дівчина у гарній білій сукні.

Я б’юся марно і багато пропускаю. Яка це щаслива була думка щодо дівчини!.. І як це мило було з боку місяця, що він висвітлював і мене, а я через скромність хотів стати під склепіння вежі біля мосту, зрозумівши, що це просто природно, щоб місяць освітлював усе. Тому я з радістю розпросторив руки, щоб повністю насолодитися місяцем… Тут мені згадалися вірші:

і мені зробилося легко, коли я, вдаючи з допомогою млявих рук плавальні рухи, безболісно й легко посунув уперед. Моїй голові було спокійно в прохолодному повітрі, а кохання дівчини в білому сумно захоплювало мене, бо мені здавалося, ніби я пливу геть від закоханої, а також від туманних гір її краю… І я згадав, що одного разу зненавидів одного щасливого знайомого, який і зараз, можливо, йшов поруч зі мною, і потішився, що моя пам’ять така гарна, що в ній зберігаються навіть такі другорядні речі. Адже у пам’яті навантаження велике. Раптом у голову полізли назви всієї сили-силенної зірок, хоча я ніколи не вчив їх. Так, це були цікаві назви, важко запам’ятовувані, але я знав усі і дуже точно. Високо піднявши вказівний палець, я голосно викрикував назву кожної… Але я недовго називав зірки, бо мені треба було плисти далі, якщо я не хотів зануритися занадто глибоко. Але щоб мені потім не сказали, що плисти над бруківкою може кожен і про це не варто розповідати, я, налягши на ноги, піднявся над поручнями і кружляв уплин біля кожної статуї святого, яку зустрічав на шляху… Біля п’ятої, саме коли я впевненими помахами затримався над бруківкою, мій знайомий схопив мою руку. Тепер я знову стояв на бруківці і відчував біль у коліні. Я вже забув назви зірок, а щодо милої дівчини пам’ятав тільки, що на ній була біла сукня, але ніяк не міг згадати, які підстави були у мене вірити в її кохання. У мені піднялася велика і цілком обґрунтована злість на свою пам’ять і страх, що я втрачу цю дівчину. І я заходився напружено і безперервно повторювати «біла сукня, біла сукня», щоб хоча б за допомогою однієї цієї ознаки зберегти її для себе. Але це не допомогло. Мій знайомий чимраз ближче підступав до мене зі своїми промовами, і тієї миті, коли я почав розуміти його слова, щось біле витончено перехопилося перилами мосту, пронеслося через мостову вежу і стрибнуло в темну вулицю.