Franz Kafka - Стук у браму

Тут він, плачучи, по черзі поцілував обидві мої руки.

– Я скажу вам те, що ви хочете дізнатися, але краще, будь ласка, пройдемо онде в той провулок.

Я кивнув головою, і ми пішли туди.

Але він не задовольнився темрявою провулка, де стриміли тільки віддалені один від одного жовті ліхтарі, а завів мене в низький під’їзд якогось старого будинку під ліхтарик, який висів перед дерев’яними сходами і з якого капало.

Там він церемонно взяв свій носовичок і, розстеливши його на сходах, сказав:

– Сідайте, дорогий пане, так вам буде зручніше запитувати, я постою, так мені буде зручніше відповідати. Тільки не мучте мене.

Я сів і, піднявши на нього примружені очі, сказав:

– Ви справжнісінький божевільний, ось ви хто! Як ви поводитеся в церкві! Як це смішно і як неприємно присутнім! Як можна перейматися побожністю, якщо доводиться дивитися на вас.

Він притулився до стіни, тільки головою рухав вільно.

– Не гнівайтесь… навіщо вам сердитися через речі, які не мають до вас відношення. Я серджуся, коли тримаюся неналежно, а коли хто-небудь інший поводиться погано, я радію. Не гнівайтесь тому, якщо я скажу, що в тому і полягає мета моїх молитов, щоб люди дивилися на мене.

– Що ви кажете, – вигукнув я занадто голосно, як на низький прохід, але побоявся притишити голос, – справді, що ви говорите! Так, я здогадуюся, так, я здогадувався, відколи побачив вас, в якому стані ви перебуваєте. У мене є досвід, і я зовсім не в жарт скажу вам, що це якась морська хвороба на суші. Природа хвороби така, що ви забули справжні імена речей і тепер похапцем обсипали їх випадковими іменами. Тільки б швидше, тільки б швидше! Та щойно втікши від них, ви знову забуваєте їхні назви. Тополя в полях, яку ви назвали «Вавилонська вежа», бо не знали, чи не хотіли знати, що це була тополя, знову гойдається безіменно, і ви називаєте її «П’яний Ной».

Я трохи зніяковів, коли він сказав:

– Я радий, що не зрозумів того, що ви сказали.

Хвилюючись, я забубонів, як старий дяк:

– Тим, що ви цьому раді, ви показуєте, що зрозуміли мене.

– Певна річ, я це показав, шановний пане, а й ви говорили дивно.

Я поклав долоні на верхню сходинку, відкинувся назад і в цій майже неприступній позі, яка служить борцям останнім порятунком, сказав:

– Веселий у вас спосіб рятувати себе: ви припускаєте, що й в інших ваш стан.

Після цього він посмілішав. Він склав руки, щоб надати єдність своєму тілові, і з легким внутрішнім опором сказав:

– Ні, я ж роблю так не з усіма, і з вами, наприклад, теж так не вчиню, бо не можу. Але я був би радий, якби міг, адже тоді мені вже не потрібна була б увага людей в церкві. Знаєте, чому вона мені потрібна?

Це питання загнало мене в глухий кут. Звичайно, я цього не знав і думаю, що й не хотів знати. Я ж і сюди приходити не хотів, сказав я собі тоді, але ця людина змусила мене слухати її. Мені досить було тільки похитати головою, щоб показати йому, що я не знав цього, але я не міг і ворухнути головою.

Людина, що стояла переді мною, посміхнулася. Потім вона опустилася навколішки і заговорила сонливим голосом:

– Ніколи не бувало такого часу, щоб завдяки самому собі я був переконаний в тому, що справді бачу. Всі речі навколо я уявляю собі настільки непевно, що мені завжди здається, ніби вони жили колись, а тепер ідуть у небуття. Завжди, дорогий пане, я відчуваю болісне бажання побачити речі такими, якими вони, напевно, бачаться, перш ніж мені показатися. Вони тоді, напевно, прекрасні і спокійні. Так повинно бути, бо я часто чую, що люди говорять про них у цьому сенсі.

Що я мовчав і лише мимовільними двиготами обличчя показував, як мені тяжко, він запитав:

– Ви не вірите в те, що люди так говорять?

Я вважав за потрібне кивнути головою, але не зміг.

– Справді, ви в це не вірите? Ах, послухайте, одного разу в дитинстві, розплющивши очі після короткого післяобіднього сну, я, ще геть сонний, почув, як моя мати найприроднішим тоном кричить униз з балкона: «Що ви робите, люба? Така спека!» Якась жінка відповіла з саду:

«Я п’ю каву на лоні природи». Вона сказала це не задумавшись і не дуже чітко, немов кожен мав цього очікувати.

Я вирішив, що мені задають питання. Тому я поліз у задню кишеню штанів і вдав, ніби щось шукаю там. Але нічого не шукав, я хотів тільки змінити свій вигляд, щоб показати свою участь у розмові. При цьому я сказав, що цей випадок вельми цікавий, і що я абсолютно не розумію його. Я додав також, що не вірю в його автентичність, і що він, ймовірно, вигаданий з якоюсь певною метою, яка мені невтямки. Потім я заплющив очі, бо вони у мене боліли.