Franz Kafka - Стук у браму

– О, це добре, що ви поділяєте мою думку, і жодної своєкорисливості не було в тому, що ви затримали мене, щоб сказати мені це.

Хіба не правда, чому я повинен соромитися або чому повинні ми соромитися – того, що ходжу я не випроставшись і важко, не стукаю палицею об бруківку і не зачіпаю одягу людей, які голосно мене поминають. Чи маю я, навпаки, наполегливо скаржитися на те, що люди, як тіні, зіщулившись, шмигають уздовж будинків, іноді зникаючи в шибках вітрин?

Які дні я проводжу! Чому все побудовано так кепсько, що часом руйнуються високі будинки, а зовнішньої причини на те знайти неможливо. Я лажу потім по купах щебеню і питаю кожного, кого зустріну: «Як це могло статися? У нашому місті… Новий будинок… Сьогодні це вже п’ятий… Подумайте тільки». Тут мені ніхто не може відповісти.

Часто падають люди на вулиці і залишаються мертві лежати. Тоді крамарі відкривають свої завішані товарами двері, швидко прослизають усередину, забирають мерця в якийсь будинок, потім виходять, посміхаючись ротом і очима, і кажуть: «Добрий день!.. Небо похмуре… Головні хустки… йдуть добре… Атож, війна». Я шмигаю в цей будинок і, боязко піднявши кілька разів руку із зігнутим пальцем, стукаю нарешті у віконечко воротаря. «Дорогий, – кажу я привітно, – до вас принесли покійника. Покажіть мені його, прошу вас». І коли він хитає головою, наче вагаючись, я мовлю твердо:

«Дорогий. Я з таємної поліції. Покажіть мені мерця вмить». – «Мерця? – питає він тепер майже ображено. – Ні, у нас тут жодного мерця немає. Це пристойний будинок».

Я прощаюся і йду.

А потім, коли мені потрібно перетнути велику площу, я все забуваю. Важкість цієї авантюри мене бентежить; і я часто думаю про себе: «Якщо такі великі площі будують тільки через бундючність, чому б не будувати і кам’яні перила, які б вели через площу? Сьогодні дме південно-західний вітер. Повітря на площі хиляється. Баштовий шпиль ратуші описує маленькі кола. Чому не вгамують цю штовханину? Що це за гармидер такий! Усі шибки дзвенять, а стовпи ліхтарів гнуться, як бамбук. Плащ святої Марії на колоні надимається, і бурхливе повітря хоче зірвати його. Невже ніхто цього не бачить? Панове й дами, яким слід було б іти по камінню, пливуть по повітрю. Коли від вітру спирає подих, вони зупиняються, перекидаються кількома словами і кланяються на знак вітання, а коли вітер здіймається знову, вони не можуть чинити опір йому і всі одночасно піднімають ноги. Хоч їм і доводиться притримувати свої капелюхи, очі їхні дивляться весело, немов погода стоїть лагідна. Тільки мені страшно». Протестуючи проти такого порозуміння зі мною, я сказав:

– Історію, яку ви раніше розповіли мені про свою матір і жінку в саду, мені геть не видається цікавою. Я не тільки чув і спостерігав безліч подібних історій, у деяких я навіть брав участь. Це ж річ звичайнісінька. Думаєте, коли б я був на балконі, я не міг би сказати того ж, а з саду відповісти так само? Найпростіший випадок!

Коли я сказав це, він здався дуже щасливим. Він сказав, що я гарно вбраний і йому дуже подобається моя краватка. І яка у мене ніжна шкіра! І що зізнання стають особливо зрозумілі, коли їх спростовують.

в) Історія богомільника

Потім він сів поруч зі мною, бо я злякався, я поступився йому місцем, схиливши голову вбік. Проте від мене не вислизнуло, що і він сидів у якомусь замішанні, весь час намагався триматися на невеликій відстані від мене і говорив на превелику силу:

– Які дні я проводжу! Вчора ввечері я був у гостях. Я тільки вклонився при газовому світлі панночці зі словами:

«Їй-бо, я радий, що кладеться вже на зиму», – тільки я вклонився з цими словами, як раптом, на превеликий жаль собі, зауважив, що вибив праве стегно. Та й скіпиця [4] Колінна чашка. теж трохи розширилася.

Тому я сів і сказав – адже я завжди намагаюся зберегти зв’язок між своїми фразами: «Бо взимку живеться багато простіше, легше триматися як слід, не треба так напружуватися через свої слова. Правда ж, мила панянко? Сподіваюся, я маю рацію у цьому питанні». При цьому права моя нога завдавала мені багато неприємностей. Бо спершу здавалося, що вона зовсім розпалася на частини, і лише поступово, шляхом стискань і цілеспрямованих зсувів, я більш-менш довів її до ладу.

Тут я почув, як дівчина, яка зі співчуття теж сіла, тихо каже:

– Ні, ви мені зовсім не імпонуєте, бо…

– Стривайте, – сказав я задоволено і з надією, – ви не повинні, мила панянко, витрачати і п’яти хвилин на те, щоб говорити зі мною. Їжте між словами, прошу вас.