Franz Kafka - Стук у браму

Оскільки він відригнув, я майже злякано запитав:

– Це ж правда, пане, ви з’явилися сюди з нашого Парижа, з бурхливого Парижа, з цієї романтичної бурі з градом?

Коли він знову відригнув, я зніяковіло сказав:

– Я знаю, мені випала велика честь.

І, застібаючи пальто швидкими пальцями, я заговорив палко і боязко:

– Я знаю, ви вважаєте, що мені не варто відповідати, але мене чекало б жалюгідне життя, якби я не запитав вас сьогодні.

Прошу вас, ошатний добродію, чи правда те, що мені розповідали? Є в Парижі люди, які складаються лише з оздобленого вбрання, і є там будинки, в яких немає нічого, крім порталів, і чи правда, що в літні дні небо над містом переливчасто-синє, але прикрашене притиснутими білими хмарками і що всі до одної в формі сердечка? І є паноптикум, куди плавом пливе народ і де стоять тільки дерева, на які навішені таблички з іменами найзнаменитіших героїв, злочинців і закоханих?

І потім ще ця звістка? Ця явно брехлива звістка!

Чи не правда, ці вулиці Парижа раптом розгалужуються; вони неспокійні, еге ж? Не завжди все в порядку, та й як це може бути! Бувають нещасні випадки, збираються люди, приходячи з сусідніх вулиць столичним кроком, ледь-ледь торкаючись бруківки; всім цікаво, але всі й бояться, що будуть розчаровані; вони швидко дихають і випинають свої маленькі голови. Але, доторкнувшись один до одного, вони низько вклоняються і просять вибачення. «Дуже шкодую… це вийшло випадково… страшна тиснява, вибачте, прошу вас… це вийшло дуже ніяково з мого боку… визнаю. Мене звуть… мене звуть Жером Фарош, я бакалійник з рю де Каботен… дозвольте запросити вас пообідати у мене завтра… Моя дружина теж була б дуже рада». Так вони кажуть, а вулиця оглушена, і дим з коминів лягає між будинками. Адже так воно буває. А чи можливо, щоб на жвавому бульварі аристократичного кварталу зупинилися раптом дві коляски? Слуги з серйозним виглядом відкривають дверцята. Вискакують вісім шляхетних сибірських ярчуків і з гавкотом стрибками мчать по бруківці. Так ось, кажуть, що це перевдягнені молоді паризькі фертики.

Очі його були майже заплющені. Коли я замовк, він застромив у рот обидві руки і рвонув нижню щелепу. Весь його одяг був задрипаний. Його, може бути, викинули з винарні, а він ще не усвідомив собі цього.

Була, напевно, та коротка, цілком спокійна перерва між днем і ніччю, коли голова у нас несподівано для нас повисає і коли все, хоча ми цього не помічаємо, зупиняється, бо ми ні на що не дивимося, і потім зникає. А ми, зігнувшись, залишаємося на самоті, потім озираємося, але вже нічого не бачимо, навіть опору повітря вже не відчуваємо, але внутрішньо твердо пам’ятаємо, що на певній відстані від нас стоять будинки з дахами і, на щастя, кривими димарями, крізь які темрява втікає в будинки, крізь горищні комірчини у всілякі кімнати. І це щастя, що завтра буде день, коли, як це ні неймовірно, можна буде все бачити.

Тут п’яний підняв брови так, що між ними й очима виникло сяйво, і з паузами повідомив:

– Ось, розумієте, яке діло… мене, розумієте, забирає на сон, тому я піду спати… У мене, розумієте, є зять на Вацлавській площі… туди я і піду, тому що там я живу, тому що там у мене є ліжко… зараз я піду… я тільки, розумієте, не пам’ятаю, як його звуть і де він живе… мені здається, я це забув… Але це нічого, адже я навіть не пам’ятаю, чи є у мене взагалі зять… Тепер, розумієте, піду… Думаєте, я знайду його?

На це я відповів без роздумів:

– Без сумніву. Але ви з чужих країв, і ваші слуги, бува, не з вами. Дозвольте мені проводити вас.

Він не відповів. Я жестом запропонував йому взяти мене під руку.

г) Продовження розмови між товстуном і богомільником

А я вже деякий час намагався підбадьоритись. Я розтирав своє тіло і казав собі: «Час тобі щось сказати. Ти ж уже зніяковів. Ти відчуваєш себе пригнічено? Почекай! Тобі ж знайомі такі становища. Подумай не поспішаючи! Твоє оточення теж почекає.

Усе як в гостях минулого тижня. Хтось щось читає по списаному звідкись тексту. Одну сторінку я сам списав на його прохання. Прочитавши підпис під сторінками, що їх він написав, я лякаюся. Це ні в тин ні в ворота.

Люди схиляються над цим з трьох боків столу. Я, плачучи, клянусь, що це не мій підпис.

Але чим це схоже на сьогоднішнє? Адже тільки від тебе залежить, щоб нав’язалася цілеспрямована розмова. Усе мирно. Напружся, мій голубе!.. Ти ж знайдеш якусь відмовку… Ти можеш сказати: «Мене хилить на сон. У мене болить голова. Прощавайте». Швидше, швидше ж. Нагадай про себе!.. Що таке? Знову суцільні перешкоди? Що ти згадуєш?.. Я згадую високорівню, яка піднімалася до великого неба, як щит Землі. Я побачив її з гори і вже ладен був її перетнути. Я заспівав».