Franz Kafka - Стук у браму

– Тут не допоможе ні мерзенний вчинок, ні зрада, ні від’їзд у далекі краї. Вам доведеться накласти на себе руки, – сказав я, а проте посміхнувся.

Навпроти нас, на іншому кінці алеї, стояло два кущі, а за цими кущами внизу бовваніло місто. Воно було ще трохи освітлене.

– Добре, – вигукнув він і вдарив по лавиці своїм міцним кулачком, який, однак, відразу розтиснув, – а ви залишитеся живі. Ви не заподієте собі смерть. Ніхто вас не любить. Ви нічого не можете досягти. Ви не можете впоратися з наступною миттю. Ось ви так і говоріть зі мною, підла ви людино. Любити ви не можете, ніщо не хвилює вас, крім страху. Подивіться-но на мої груди.

Він швидко розстебнув пальто, жилет і сорочку. Груди у нього були справді широкі й гарні.

Я почав розповідати:

– Авжеж, така впертість іноді находить на нас. Цього літа я був в одному селі. Воно перебувало біля річки. Я дуже добре пам’ятаю. Я часто сидів у неприродній позі на лавиці на березі. Готель біля води там теж був. Часто можна було почути гру на скрипці. Молоді сильні люди базікали в саду за столиками з пивом про полювання і пригоди. А ще були на іншому березі туманні гори.

Тут я встав із трохи перекошеним ротом, ступив на газон за лавицею, зламав кілька засніжених гілочок і сказав потім своєму знайомому на вухо:

– Я заручений, зізнаюся.

Мій знайомий не здивувався тому, що я встав.

– Ви заручені?

Він сидів дійсно дуже нетвердо, спираючись тільки на спинку. Потім він зняв капелюха, і я побачив його волосся, яке пахло і, будучи ретельно причесане, завершувало круглу голову на потилиці загострено-округлою лінією, як то любили цієї зими.

Я зрадів, що так розумно відповів йому. «Так, – говорив я собі, – як він ходить у товаристві з рухомою шиєю і вільними руками. Він може з приємною розмовою провести даму через залу, анітрохи не турбуючись про те, що перед будинком падає дощ, або там соромливо хтось стоїть, чи відбувається ще що-небудь гідне жалю. Ні, він однаково гарно схиляється перед дамами. Але ось він сидить тут».

Мій знайомий провів батистовою хусткою по лобі.

– Будь ласка, – сказав він, – покладіть мені на хвилину свою руку на лоб. Прошу вас.

Коли я не відразу це виконав, він склав благально руки.

Неначе наша турбота все затьмарила, ми сиділи вгорі на горі, як у маленькій кімнаті, хоча й раніше вже помітили світло і ранковий вітерець. Ми сиділи зовсім поруч, хоча не любили одне одного, але не могли розійтися, бо навколо були стіни. Але ми могли триматися смішно і без будь-якої гідності, бо нам не потрібно було соромитися гілок над нами і дерев, які стояли проти нас.

Тут мій знайомий, не зволікаючи, вийняв з кишені ніж, задумливо відкрив його, встромив, немов у якійсь грі, в свою ліву руку вище ліктя і не витягнув звідти. Відразу хлинула кров. Його круглі щоки були бліді. Я витягнув ніж, розрізав рукави зимового пальта і фрака, розпоров рукав сорочки. Потім пробіг трохи вниз і вгору шляхом, аби подивитися, чи немає кого-небудь, хто міг би мені допомогти. Усі гілки впадали в око майже виразно і не ворушилися. Потім я посмоктав глибоку рану. Тут я згадав про будиночок садівника. Я побіг угору по сходах, які вели до верхнього газону по лівий бік від будинку, квапливо обстежив вікна і двері, я дзвонив, сердячись і тупаючи ногами, хоча відразу побачив, що в будинку ніхто не живе. Потім подивився на рану, яка кровоточила тонкою цівкою. Я зволожив його хустку снігом і сяк-так перев’язав бідоласі руку.

– Милий, милий, – говорив я, – через мене ти поранив себе. Ти прекрасно влаштований, оточений приємними речами, ти можеш гуляти серед білого дня, коли всюди серед столиків і на доріжках пагорбів видно багато ретельно одягнених людей. Подумай, навесні ми поїдемо в плодовий сад, ні, поїдемо не ми, це, на жаль, правда, поїдеш ти з Аннерль, радіючи і пустуючи. О так, повір мені, прошу тебе, і сонце покаже вас усім найпрекраснішим чином. О, ось музика, далеко чути тупіт коней, не мастіть голови, ось крики, і шарманки грають в алеях.

– Ах, боже мій, – сказав він, встав, сперся на мене, і ми пішли, – це ж не допомога. Радіти мені нічим. Даруйте. Вже пізно? Можливо, завтра вранці мені треба буде що-небудь зробити. Ах, боже мій.

Ліхтар біля стіни горів і відкидав тіні стовбурів на дорогу і білий сніг, а тіні різнокаліберних крон, перекинувшись, як зламані, лежали на схилі.

Коли Едуард Рабан, пройшовши через під’їзд, увійшов у дверний проріз, він побачив, що падає дощ. Мрячіло.