Franz Kafka - Стук у браму

На тротуарі перед ним було багато людей, які йшли хто як умів. Іноді хтось виступав уперед і перетинав бруківку. Дівчинка тримала у витягнутих руках утомленого песика. Два пана щось повідомляли один одному. Один тримав руки долонями вгору і узгоджено рухав ними, немов гойдаючи якийсь тягар. З’явилася дама, капелюх якої був рясно обтяжений стрічками, пряжками і квітами. Похапцем пройшов юнак з тонким ціпком, плазом притиснувши до грудей ліву руку, немов її у нього відрізало. Раз у раз проходили чоловіки, які курили і несли перед собою вертикальні довгасті хмарки. Троє панів – двоє з них з перекинутими через руку легкими пальтами – часто відходили від стін будинків до краю тротуару, дивилися на те, що робилося там, і потім, розмовляючи, поверталися. Крізь просвіти між перехожими видно було рівно укладені камені бруківки. Там коні з витягнутими шиями тягнули коляски на тонких високих колесах. Люди, відкинувшись на м’яких сидіннях, мовчки дивилися на пішоходів, на крамнички, на балкони і на небо. Коли одна коляска обганяла іншу, коні притискались один до одного, й упряж, повисаючи, бовталася. Тварини смикали дишло, коляска котилася, квапливо хитаючись, поки, зрештою, передня коляска не лишалася позаду і коні не розступалися знову, схиляючи один до одного вузькі спокійні голови.

Деякі швидко підходили до під’їзду, зупинялися на сухій мозаїці, повільно поверталися і дивилися на дощ, який лив без пуття, щулячись у цій вузькій вулиці.

Рабан почувався втомленим. Губи його були бліді, як вицвілий червоний колір його товстої краватки з мавританським візерунком. Дама біля кам’яної плити, навпаки, дивилася досі на свої туфлі, що впадали у вічі під підібраною спідницею, дивилася тепер на нього. Вона робила це байдуже, а крім того, вона, можливо, дивилася тільки на дощ перед собою або на маленькі вивіски фірми, укріплені на дверях над його чуприною. Рабанові здалося, що вона дивиться здивовано. «Значить, – подумав він, – якби я міг все розповісти їй, вона зовсім не дивувалася б. Людина так гне спину на роботі в конторі, що потім від утоми і канікулами не може насолодитися як слід. Але ніяка робота не дає людині права вимагати, щоб усі трактували його любовно, ні, він самотній, він для всіх чужий, він тільки об’єкт цікавості. І поки ти говориш «людина» замість «я», це дрібниця, і цю історію можна розповісти, але щойно ти зізнаєшся собі, що це ти сам, тебе буквально пронизує і ти тремтиш від жаху».

Деякі швидко підходили до під’їзду, зупинялися на сухій мозаїці, повільно поверталися і дивилися на дощ, який плутано лив, утиснутий в цю вузьку вулицю.

Він поставив на землю обшиту картатим сукном валізу, зігнувши при цьому коліна. Вода біля краю бруківки вже бігла струмками, які прямо-таки мчали до заглиблених каналів.

«Але якщо я сам розрізняю “людину” і “себе”, чи маю я право нарікати на інших. Несправедливими їх, напевно, не можна назвати, але я дуже втомився, щоб усе усвідомити. Я дуже втомився навіть для того, щоби просто пройти на вокзал, але ж він близько. Чому мені не залишитися на ці маленькі канікули в місті, щоб відпочити? Я просто дурний… Через поїздку я захворію, я ж це знаю. Моя кімната не буде досить зручна, в селі по-іншому не буває. Та й зараз тільки початок червня, сільське повітря ще часто дуже прохолодне. Одягнений я, щоправда, завбачливо, але мені ж самому доведеться приєднуватися до людей, які гуляють пізно ввечері. Там є ставки, гулятимуть уздовж ставків. І я напевно застуджуся. З іншого боку, в розмовах я надто виділятимуся. Я не зможу порівняти цей ставок з іншими ставками в якій-небудь далекій країні, бо я нікуди не їздив, а говорити про місяць, відчувати блаженство, мрійливо підійматися на купи щебеню – для цього я занадто старий, щоб мене взяли на глузи».

Люди проходили повз із опущеними головами, вільно несучи над собою темні парасольки. Мимо проїхав і віз, на передку якого, набитого соломою, візник так недбало витягнув ноги, що одна майже торкалася землі, а інша зручно лежала на соломі і ганчір’ї. Здавалося, він сидить у гарну погоду десь у полі. Але він уважно тримав віжки, щоб віз, на якому розлазилися залізні штаби, викеровував у товкотнечі. Видно було, як у воді на землі звивається відображення штабів, повільно ковзаючи від одного ряду кругляка до іншого. Маленький хлопчик біля дами, навпаки, був одягнений як старий виноградар. Його складчастий балахон спадав великим колом і хіба що мало вже не під пахвами був підібраний шкіряним ремінцем. Його шапочка у формі півкулі була насунута до брів, і від верхівки її звисала до лівого вуха китиця. Дощ тішив його. Він вискочив з під’їзду і дивився відкритими очима на небо, щоб схопити собі якнайбільше дощу. Він часто підстрибував, піднімаючи бризки, за що перехожі дуже сварили його. Дама покликала його до себе і взяла за руку, але він не заплакав.