Franz Kafka - Стук у браму

Мої губи були сухі й не слухалися мене, коли я сказав:

– Хіба не можна жити по-іншому?

– Ні, – сказав він з питанням, з посмішкою.

– Але чому ви вечорами молитеся в церкві? – запитав я тоді, і між мною і ним зникло усе, що я досі як уві сні підпирав.

– Ні, навіщо нам про це говорити. Вечорами ніхто, якщо він живе один, не несе відповідальності. Боїшся багато чого. Що, можливо, зникне тілесність, що люди справді такі, якими вони здаються в сутінках, що не можна вийти без ціпка, що треба, можливо, піти до церкви і голосно молитися, щоб на тебе дивилися і ти знайшов тіло.

Що він так говорив, а потім замовк, то я вийняв з кишені свою червону хустку і заплакав згорбившись.

Він встав, поцілував мене і сказав:

– Чому ти плачеш? Ти високого зросту, я люблю тебе, у тебе довгі пальці, які тебе майже слухаються, чому ти не радієш цьому? Носи завжди темні манжети, ось тобі моя порада… Ні… я тішуся тобі, а ти все-таки плачеш? Адже цей тягар життя ти зносиш цілком розважливо.

Ми будуємо непотрібні, власне, машини для війни, вежі, стіни, завіси з шовку, і ми могли б всіляко дивуватися цьому, якби у нас був на це час. І ми тримаємося на вису, ми не падаємо, ми пурхаємо, хоча ми і бридкіші за кажанів. І вже навряд чи хто завадить нам однієї чудової днини сказати: «Ах, боже мій, сьогодні прекрасний день». Бо ми вже влаштувалися на своїй землі і живемо на основі своєї згоди.

Ми ж як пеньки на снігу. На вигляд вони просто лежать зверху, здається, що їх можна зрушити легким поштовхом. Але ні, не можна, бо вони міцно пов’язані з ґрунтом. Але навіть це всього лише подоба.

Плакати заважали мені роздуми: «Зараз ніч, і ніхто завтра не дорікне мені за те, що я скажу зараз, бо це могло бути сказано уві сні».

Потім я сказав:

– Так, усе так і є, але про що ж ми говорили? Ми ж не могли говорити про освітлення неба, бо ж стоїмо в глибині під’їзду. Ні… все-таки ми могли говорити про це, бо хіба ми не зовсім незалежні в своїй розмові, якщо прагнемо не якоїсь мети і якоїсь істини, а тільки жарту і розваги. Але не могли б ви мені все-таки ще раз розповісти історію про жінку в саду. Яка чудова, яка розумна ця жінка! Ми повинні триматися її робом. Як вона подобається мені! І ще добре, що я зустрів вас і підстеріг. Для мене було великою втіхою побалакати з вами. Я почув дещо, чого раніше, можливо, навмисно не слухав… я втішений.

У нього був задоволений вигляд. Хоча зіткнення з людським тілом мені завжди неприємне, я мимоволі його обійняв.

Потім ми вийшли з під’їзду під небо. Кілька розрізнених хмаринок мій друг здув, так що тепер перед нами розлягалася неозора зіркова рівнина. Мій друг ледве дибав.

д) Загибель товстуна

Тут усіх охопила швидкість, і все покотилося вдалину. Воду річки потягнуло вниз до урвища, вона спробувала затриматися, поборсатися на скришеному краю, але потім звалилася валами і димом бризок.

Товстун не міг більше говорити, він крутився і зникав у гучному стрімкому водоспаді.

Я, той, хто спізнав стільки веселощів, стояв на березі і бачив це.

– Що робити нашим легеням, – закричав я, – якщо не дихатимете швидко, – кричав я, – ви задихнетеся самі по собі, від внутрішніх отрут! Якщо ви дихатимете повільно, ви задихнетеся від повітря, непридатного для дихання, від обурених речей! Якщо ж ви шукатимете потрібний темп, то загинете через самі пошуки!

При цьому берег річки безмірно розширився, і все ж я торкнувся долонею залізної площини крихітного здалеку дорожнього покажчика. Це було мені не зовсім зрозуміло. Я ж був малого росту, не менший, ніж зазвичай, і кущ із білими ягодами, який дуже швидко гойдався, був набагато вищий за мене. Я це бачив, бо мить тому він був поруч зі мною.

І все ж я помилився, бо руки мої були так само величезні, як хмари обліжного дощу, хіба що дужче квапилися. Не знаю, чому вони хотіли розчавити мою бідолашну голову.

Адже завбільшки вона була лише з мурашине яєчко, тільки трохи пошкоджена і тому вже не цілком кругла. Я благально обертав нею, бо вираз моїх очей не можна було розрізнити, такі вони були крихітні.

Проте мої ноги, мої ж немислимі ноги лежали на лісистих горах і відкидали тінь на сільські долини. Вони росли, вони росли! Вони вже сягали простору, де не було жодного краєвиду, мені вже й розгледіти було зась, які вони довгі.

Але ні, не те… я ж малий, поки малий… я кочусь… кочусь… я – лавина в горах! Будь ласка, перехожі, будьте так ласкаві, скажіть мені, чи я росту, виміряйте мені ці руки, ноги…