Franz Kafka - Стук у браму

– Звичайно. Значить, у мене все-таки будуть знайомі за містом. Пані Гіллеман, до речі сказати, я ніколи не бачив.

– А вона неабияка краля. Вона білявка і зараз, після хвороби, бліда. У неї найгарніші очі, які я коли-небудь бачив.

– Даруй, як виглядають красиві очі? Це погляд? Я ніколи не вважав очі гарними.

– Добре, я, можливо, трохи передав куті меду. Але жінка вона гарна.

Крізь скло кав’ярні на першому поверсі видно було, як читали і їли чоловіки, що сиділи біля вікна за трикутним столом; один, опустивши газету на стіл, високо тримав філіжанку, він скоса поглядав на вулицю. За цим столом біля вікна всі стільці й начиння у великому залі кав’ярні були зайняті гостями, які щільно сиділи маленькими кружками. [ Дві сторінки пропали .] – Випадково, однак, ця справа виявилася не такою вже неприємною, чи не так? Багато хто взяв би на себе цей тягар, хочу я сказати.

Вони вийшли на досить темну площу, яка на їхньому боці вулиці починалася раніше, бо протилежна сторона височіла далі. На тій стороні площі, уздовж якої вони йшли, стояла безперервна шеренга будинків, від її кінців два спершу далеких один від одного ряди будинків йшли в невиразну далину, де, мабуть, з’єднувалися. Тротуар біля будинків, здебільшого маленьких, був вузький, лавиць не було видно, екіпажі тут не їздили. Залізний стовп у кінці вулиці, з якої вони вийшли, підтримував кілька ліхтарів у вигляді двох кілець, які висіли одне понад одним. Полум’я в формі трапеції горіло між скельцями, скріпленими під схожою на вежу широкою темрявою, як у кімнатці, і не знищувало темряви за декілька кроків од себе.

– Ну, тепер-то вже напевно занадто пізно, ти приховав це від мене, і я спізнився на потяг. Чому? [ Чотири сторінки пропали .]

… – так, хіба що Піркерсгофера, ну, а він…

– Це прізвище зустрічається, по-моєму, в листах Бетті, він шляховик, чи не так?

– Так, шляховик і неприємна людина. Ти визнаєш, що я маю рацію, тільки-но побачиш цей товстий носик. Так, скажу тобі, коли ходиш з ним нудними полями… Втім, його вже перевели, і на тім тижні він, думаю і сподіваюся, поїде звідти.

– Стривай, ти перш сказав, що радиш мені залишитися на сьогоднішню ніч тут. Я обдумав це, так не можна. Я ж написав, що приїду сьогодні ввечері, вони чекатимуть мене.

– Це ж просто, пошли телеграму.

– Так, можна… але це було б негарно, якби я не поїхав… До того ж я втомився, я вже поїду… якщо прийде телеграма, вони ще злякаються… Та й навіщо це, та й куди б ми пішли?

– Тоді дійсно краще тобі поїхати. Я просто подумав… Та й не можу я сьогодні піти з тобою, бо не виспався, я забув тобі це сказати. Я попрощаюся, я не проводжатиму тебе через мокрий парк, тому що хочу ще заглянути до Ґіллеманів. Без чверті шість, адже ще можна зайти до добрих знайомих. Addio [6] Бувай! ( Іт. ) ! Отже, щасливої дороги і всім привіт!

Лемент повернув праворуч і подав на прощання праву руку, через що одну мить йшов проти своєї витягнутої руки.

– Adieu [7] Прощавай! ( Фр. ) , – сказав Рабан. Уже здалеку Лемент крикнув:

– Гей, Едуарде, чуєш, закрий парасольку, дощ давно ущух. Я не встиг сказати тобі це.

Рабан не відповів, він склав парасольку, і небо, блідо-похмуре, зімкнулося над ним.

«Якби я хоч би, – думав Рабан, – сів не в той поїзд. Тоді б мені все-таки здалося, що ця авантюра вже почалась, а коли я пізніше, з’ясувавши, що помилився, повернувся б знову на цю станцію, мені було б вже набагато спокійніше. Якщо ж місцевість там, як каже Лемент, нудна, то це зовсім не недолік. Більше сидітимеш у кімнатах, ніколи, по суті, точно не знаючи, де всі інші, адже якщо є якісь руїни в околиці, то, звичайно, гуртом ідуть до цих руїн, домовляючись про цю прогулянку, напевно, завчасно. Але тоді потрібно заздалегідь радіти їй, тому її не можна пропустити. А якщо таких пам’яток немає, то наперед ні про що і не домовляються, чекаючи, що всі швидко зберуться, коли раптом, усупереч звичаю, затіють якусь прогулянку; бо достатньо надіслати служницю до інших на квартиру, де ті сидять за листом або за книгами і будуть у захваті від такої звістки. Ну, від таких запрошень захиститися неважко. І все ж не знаю, чи зумів би я, бо це не так легко, як мені видається, поки я один і ще можу робити все, ще можу повернутися назад, коли захочу, бо там у мене не буде нікого, кого б я міг відвідувати, коли захочу, і нікого, з ким я міг би здійснювати важкі прогулянки; хто показав би мені свої хліба на корені або кам’яний кар’єр, яким він там володіє. Та навіть у старих знайомих не можна бути впевненим. Хіба не добрий був до мене Лемент сьогодні, адже він мені дещо пояснив, він усе зобразив так, як це мені видаватиметься. Він заговорив зі мною і напоумив мене, хоча нічого не хотів дізнатися від мене і на нього самого чекала ще інша справа. А тепер він раптово пішов, але я ніяк, жодним словом не міг зачепити його самолюбство, я, щоправда, відмовився провести вечір у місті, але це ж було природно, це не могло образити його, бо ж він людина розумна».