Вокзальний годинник вибив за чверть сьому. Рабан зупинився, відчувши, як йому калатає серце, потім швидко пішов уздовж паркового ставка, вийшов на вузьку, погано освітлену доріжку поміж великих кущів, кинувся на майданчик, де стояло, притулившись до деревець, чимало порожніх лавиць, потім повільно вибіг через отвір в огорожі на вулицю, перетнув її, метнувся у вокзальні двері, знайшов за якусь хвилю віконце і змушений був постукати в бляшаний замок. У віконце виглянув службовець, сказав, що вже давно час, узяв кредитку і голосно кинув на дощечку квиток, про який його просили, і дрібняки. Рабан хотів швидко перерахувати їх, вважаючи, що решту мав отримати більшу, але служник, який походжав поблизу, погнав його через скляні двері на перон. Там Рабан озирнувся, кричачи служнику: «Дякую, дякую», а, що кондуктора не знайшов, то сам піднявся на найближчий вагонний підніжок, ставлячи спочатку на кожну верхню сходинку валізу і спираючись однією рукою на її ручку, а іншою – на ручку парасольки. Вагон, до якого він увійшов, був яскраво освітлений рясним світлом критого перону; за багатьма вікнами – все було закрито до самого краю – видно було, що висіли поблизу шиплячі дугові лампи, і густі дощові краплі на шибці були білі, інші з них рухалися. Рабан чув перонний шум і тоді, коли закрив двері вагона і сів на останній вільний клаптик світло-коричневої дерев’яної лавиці. Він бачив багато спин і потилиць, а між ними закинуті обличчя на протилежній лавиці. Подекуди вився дим від люльок і сигар, а в одному місці він мляво тягнувся повз обличчя якоїсь дівчини. Часто пасажири пересідали і обговорювали між собою цю зміну або перекладали свої речі, що лежали в вузькій синій сітці над лавицею, в іншу сітку. Якщо, бува, випиналися палиця або кута крайка валізи, на це звертали увагу їхнього господаря. Той підводився і відновлював порядок. Рабан теж схаменувся і засунув свою валізу під своє сидіння.
Ліворуч од нього біля вікна сиділи навпроти один одного два пани і говорили про ціни на товари. «Це комівояжери, – подумав Рабан і став дивитися на них, рівно дихаючи. – Купець посилає їх до села, вони виконують його загад, їдуть потягом і в кожному селі ходять од крамниці до крамниці. Часом вони їздять від села до села у повозі. Надовго вони ніде не затримуються, бо все потрібно робити швидко, а говорити їм завжди доводиться тільки про товари. Як же радо можна вдаватися в роботу, що так тішить!»
Молодший різко витягнув записника із задньої кишені штанів, погортав його вказівним пальцем, швидко лизнувши того язиком, і потім прочитав сторінку, проводячи по ній вниз тильним боком нігтя. Піднісши очі, він подивився на Рабана і, кажучи тепер про ціни на пряжу, вже не відвертав обличчя від нього – так зупиняють погляд на чому-небудь, щоб не забути нічого з того, що хотіли сказати. При цьому він насунув брови аж на очі. Напівзакриту книжечку він тримав у лівій руці, заклавши її на прочитаній сторінці великим пальцем, щоб легше було зазирнути в неї, якщо знадобиться. Книжка тремтіла, бо цією рукою він ні на що не спирався, а вагон на ходу стукав по рейках як молоток.
Інший комівояжер, відкинувшись назад, слухав і рівномірно кивав головою. Видно було, що він згоден аж ніяк не з усім і з часом висловить свою думку.
Рабан поклав на коліна складені у жмені долоні і, нахилившись уперед, бачив між головами вояжерів вікно, а в вікні – вогні, що пролітали мимо, й інші, що відлітали назад удалину. Промови вояжера він анітрохи не розумів, не розумів він і того, що відповідав інший. Тут потрібна велика підготовка, бо це люди, які займаються товарами змолоду. А якщо ти не раз уже тримав у руці шпулю з пряжею і не раз уже передавав її покупцям, то ти знаєш їй ціну і можеш говорити про це, коли села біжать нам назустріч і миттю щезають, коли вони водночас перекидаються в глибину місцевості, де їм судилося зникнути для нас. А проте села ці населені, і, можливо, вояжери ходять там від крамниці до крамниці.
Перед рогом вагона в іншому кінці встав якийсь здоровань, який тримав у руці гральні карти, і крикнув:
– Агов, Маріє, а зефірову [8] Зефір – тонка бавовняна картата тканина.
сорочку ти запакувала?
– Як же, – сказала жінка, що сиділа проти Рабана. Вона задрімала і, коли тепер це питання розбудило її, відповіла собі під ніс, немов кажучи це Рабанові.
– Ви їдете на ринок в Юнґбунцлау, чи не так? – запитав її енергійний вояжер.
– Так, у Юнґбунцлау.
– Там сьогодні буде великий ринок, еге ж?
Читать дальше