Franz Kafka - Стук у браму

– Так, великий ринок.

Вона була сонна, спиралася лівим ліктем на синій вузол, і голова її важко лежала на долоні, яка вдавилася в м’ясо щоки до самої вилиці.

– Яка вона молода, – мовив вояжер.

Рабан вийняв з кишені жилета гроші, отримані ним у касира, і перелічив їх. Він довго тримав кожну монету сторч між великим і вказівним пальцями і ще крутив її кінчиком вказівного на внутрішній стороні великого туди і сюди. Він довго розглядав зображення імператора, потім накинув оком на лавровий вінок і на те, як той був зав’язаний на потилиці стрічковими вузлами і бантами. Нарешті він вирішив, що сума вірна, і поклав гроші у великий чорний гаманець. Але коли йому потім захотілося сказати мандрівникові: «Це подружжя, ви не думаєте?» – потяг зупинився. Шум руху припинився, кондуктори заходилися викрикувати назву якогось пункту, і Рабан промовчав.

Потяг їхав так повільно, що можна було уявити собі, як обертаються колеса, та несподівано він помчав схилом, і раптово за вікнами довгі поручата мосту почали розбігатися нарізно і знову збігатися – так здавалося.

Рабанові сподобалося тепер, що потяг так поспішає, бо він не хотів би залишитися на останній зупинці. «Якщо там темно, якщо нікого там не знаєш, якщо так далеко до будинку. Тоді там, напевно, і вдень страшно. А інакше чи на наступній станції, або на попередній, або на іншій згодом, або в селі, куди я їду?»

Комівояжер раптом заговорив голосніше. «Ще ж далеко», – подумав Рабан.

– Пане, ви ж знаєте це не гірше за мене, ці фабриканти посилають своїх людей в найглухіші кути, вони добираються до найпаскудніших крамарів, і думаєте, вони призначають їм інші ціни, ніж нам, гуртівникам? Пане, дозвольте сказати вам це, абсолютно такі ж ціни, не далі як учора я бачив на власні очі. По-моєму, це підлість. Нас душать, за нинішніх умов нам просто взагалі неможливо робити справи, нас душать.

Він знову глянув на Рабана. Він соромився сліз, які стояли в його очах; він притиснув до рота суглоби пальців лівої руки, бо його губи тремтіли. Рабан відкинувся назад і лівою рукою тихенько посмикав свої вуса.

Крамарочка, навпаки, прокинулася й, усміхаючись, погладила свій лоб обома руками. Комівояжер говорив тихіше. Жінка ще раз прибрала зручну для сну позу, вона задрімала на своєму вузлі і зітхнула. На її правому стегні натяглася спідниця. За нею сидів пан у кепі і читав газету. Дівчина навпроти нього, ймовірно, його родичка, попросила його – і схилила при цьому голову до правого плеча – відкрити вікно, бо їй було дуже жарко. Він сказав, не підводячи очей, що зараз це зробить, тільки спочатку дочитає якийсь розділ у газеті, і показав їй, який розділ він має на увазі.

Крамарка не змогла більше заснути, вона випросталася і глянула у вікно, потім довго дивилася на керосинове полум’я, що жовтіло попід стелею вагона. Рабан на хвилину заплющив очі.

Коли він розплющив їх, крамарочка якраз надкушувала покрите коричневим мармеладом тістечко. Вузол поруч з нею був розв’язаний.

Комівояжер мовчки курив сигару і весь час вдавав, що струшує з її кінчика попіл. Інший длубався вістрям ножа в механізмі кишенькового годинника, це було чутно.

Майже заплющеними очима Рабан смутно побачив ще, як пан у кепі потягнув за віконний ремінь. Увірвалося прохолодне повітря, чийсь солом’яний капелюх злетів з гачка. Рабан подумав, що він прокидається і тому його щоки так освіжіли, або що відкривають двері і тягнуть його в кімнату, або що він якось помиляється, і швидко заснув, глибоко дихаючи.

Підніжок ще трохи тремтів, коли Рабан тепер сходив з нього. У його обличчя після вагонного повітря штовхнув дощ, і він заплющив очі… На бляшаний навіс перед будівлею станції шумно лив дощ, а на навколишній простір лише так, що здавалося, ніби чуєш, як рівно дме вітер. Підбіг босоногий хлопчисько – Рабан не помітив звідки – і, захекавшись, попросив дозволити йому понести валізу, бо йде дощ. Але Рабан сказав: так, іде дощ, тому він поїде омнібусом. Його допомога Рабанові ні до чого. У відповідь хлопчисько зробив таку гримасу, наче вважав, що йти пішки під дощем, доручивши валізу носієві, шляхетніше, ніж їхати, негайно повернувся і втік. Коли Рабан захотів покликати його, було вже пізно.

Видно було, як світяться два ліхтарі, і станційний служитель вийшов з дверей. Він, не гаючись, пройшов під дощем до паротяга, став там, схрестивши руки, і почекав, поки машиніст не нахилився над своєю огорожею і не поговорив з ним. Покликали служителя, той з’явився, і його відрядили назад. У багатьох вікнах потяга стояли пасажири, і, що дивитися їм доводилося на звичайну станційну будівлю, то погляд їхній, напевно, був похмурий, повіки стискалися, як під час поїздки. Дівчина, що похапцем прибігла на перон з путівця під квітчастою парасолькою від сонця, поставила розкриту парасольку на землю, сіла і, випроставши ноги, щоб її спідниця швидше висохла, взялася погладжувати кінчиками пальців напнуту спідницю. Горіли тільки два ліхтарі, її обличчя годі було розгледіти. Служитель, який проходив повз, висловив своє невдоволення тим, що під парасолькою утворюються калюжі, він округлив перед собою руки, щоб показати величину цих калюж, а потім заходився долонями, то однією, то іншою, гребти повітря, як риба, що йде в глибину, щоб роз’яснити, що ця парасолька заважає руху.