Franz Kafka - Листи до Феліції (1912)

І ось цим маю закінчити ту частину неділі, що її я провів за листом до Вас? Але вже пізно і щодалі пізніє, і мені треба поквапитись, якщо я хочу перед своєю нічною зміною ще захопити трохи сну. Одне безсумнівно: без цього, хай навіть такого незадовільного листа мені б узагалі сну не бачити.

А тепер – на все добре! Нещасна пошта, Ваш лист, мабуть, уже цілий день лежить десь тут, у Празі, а мене його позбавляють! На все добре!

Ну ось, вже й північ минула, а я й справді тільки коректури встиг поробити, і поспати не вдалося, і для себе нічого не писав. І починати зараз вже пізно, надто ж тому, що я не спав, і в ліжко тепер ляжу, придушивши внутрішній неспокій і безуспішно борючись з безсонням. Ви, напевно, давно вже спите, і я недобре роблю, впираючись у Ваш сон цим коротким нічним умовлянням. Але я саме знову зазирнув у Вашого останнього листа і подумав, що, може, Вам варто кинути роботу у професора? Я, щоправда, не знаю, що це за робота, але нехай навіть він з вечора у вечір диктує Вам суціль самі тільки золоті слова, яка в тому втіха, якщо він все одно Вас цим стомлює. А тепер я ще дам Вам на добраніч, і Ви відповісте мені рівним, спокійним диханням.

Зараз понеділок, 10.30 ранку. З 10.30 ранку суботи я чекаю від Вас листа, а мені знову нічого не прийшло. Я писав щодня (це не докір, бо писати Вам було для мене щастям), але невже я і справді не заслужив ні слова у відповідь? Жодного слова? Нехай навіть Ви б відповіли тільки: «Чути більше про Вас не бажаю». При цьому я сподівався, що сьогоднішній Ваш лист міститиме в собі якесь маленьке рішення, а тепер, виходить, відсутність листа якраз, напевно, це і є рішення. Якби лист прийшов, я б відповів негайно і змушений був би почати свою відповідь скаргою на нескінченність двох цих довгих днів. Тепер же Ви залишаєте мене у повній зневірі за цим похмурим письмовим столом!

Дорога мадемуазель Феліціє!

Якщо Ви справді хочете, щоб я писав Вам все як є, то легко подаруєте мені вчорашнього мерзенного, жахливого листа, бо як там, на цьому жалюгідному клаптику паперу написано, так воно, слово в слово, все й було. Сьогодні, зрозуміло, прийшли обидва Ваших листи, один зранку, другий о десятій, у мене немає ні найменшого права ні на що нарікати, я навіть удостоєний обіцянки щодня отримувати по листу (серце, ти чуєш, кожен день лист!) і можу тільки радіти, якщо Ви мене пробачите. І все-таки заклинаю Вас, якщо лист для мене вже написано, не змушуйте мене страждати через те, що у Вас не знайшлося марки, – без вагань, рішуче кидайте його в скриньку без будь-якої марки!

Біда в тому, що я, якщо не неділя, можу писати Вам майже завжди тільки в найтупіший свій час дня, з третьої до четвертої. На роботі це вдається вкрай рідко – я там і так щосили стримуюся, отримавши і прочитавши лист від Вас, – але якщо я не напишу Вам зараз, значить, не зможу заснути від незадоволеності, та й лист назавтра до Вас уже не дійде, а ввечері розпорядок моїх занять вкрай стискає час.

До речі, з Вашого листа я усвідомив, що й у свята, виявляється, пишу нерозумно багато. Серце у мене, вважаю, у відносно повному здоров’ї, але витримувати зневіру, коли пишеться погано, і щастя, коли пишеться добре, для людського серця взагалі нелегко. А в санаторії я був усього лише через шлунок, загальну слабкість і, про що ні в якому разі не слід забувати, самозакохану іпохондрію. Про все це я коли-небудь обов’язково напишу Вам детальніше. Ні, медичним світилам я не вірю; я взагалі вірю лікарям, тільки коли вони зізнаються, що не тямлять ні бе ні ме, а крім того, я їх просто ненавиджу (сподіваюся, Ви ні в кого з них не закохані). Зрозуміло, я б охоче дозволив прописати собі Берлін для спокійного, вільного життя, тільки де знайти такого всемогутнього лікаря? Причому надто в пригоді людям, які страждають від перевтоми, має бути Іммануїл Кірхштрассе. Можу Вам її описати. Ось послухайте: «Від площі Александерплац тягнеться довга, не вельми жвава вулиця, Пренцлауерштрассе, чи то пак Пренцлауераллее, в якої купа провулочків. Один із них якраз і є Іммануїл Кірхштрассе. Тихенька така вуличка, на відшибі, далеко від вічно галасливого берлінського центру. Починається провулочок зі звичайнісінької церкви [30] Мова про євангелістську Іммануїл-кірхе в окрузі Панков, освячену в жовтні 1893 року. . А якраз візаві стоїть будинок номер 37, вузенький такий і височенний. Та й сам провулок теж вузький. Коли я там буваю, навколо завжди святий спокій, і я раз у раз питаю себе: «Та невже я ще в Берліні?» Ось як описав мені Ваш провулок актор Льові в листі, що його я отримав учора. Останнє питання, вважаю, суто поетичне, а в цілому, вважаю, все описано дуже зворушливо й сумлінно. Я деякий час назад, не вказуючи причин, його про це попросив, і ось він мені відповів, теж ні про що не питаючи. Щоправда, я хотів від нього почути про будинок номер тридцять (а Ви тепер до того ж і зовсім живете в номері 29-му, якщо не помиляюся) і гадки не маю, чому він вишукав для мене номер 37-й. Втім, тільки тепер мені спало на думку, що там, можливо, міститься та сама друкарня, де друкували афішу. Судячи із цього вчорашнього листа, трупа свою останню берлінську виставу дала в неділю, але, скільки можна з того ж листа зрозуміти, не виключено, що наступної неділі вони гратимуть знову. Пишу це тільки заради уточнення моїх попередніх Вам повідомлень з урахуванням усіх тоді ж зроблених застережень щодо рекомендації цей театр відвідати.