Джек Лондон - Поклик пращурів

– А Шпіц бився, мов чорт, – сказав Перро, оглядаючи розриви та порізи.

– А Бак – як два чорти, – відповів Франсуа. – Тепер ми швидко доїдемо. Нема Шпіца – нема проблем, це точно.

Поки Перро пакував табірне спорядження і вантажив його на сани, погонич узявся запрягати собак. Бак підтюпцем підбіг до місця, котре раніше займав Шпіц; але Франсуа, ніби не помічаючи Бака, поставив на заповітне місце Сол-лекса. На його думку, для ведення запряжки він був найкращим собакою з тих, які лишилися. Бак розлючено стрибнув на Сол-лекса, відіпхнув його і став на це місце.

– Овва! – закричав Франсуа, захоплено ляснувши по стегнах. – Ти глянь на цього Бака. Убив Шпіца і хоче виконувати його роботу… Геть звідси, курча! – крикнув, але Бак не зрушив з місця.

Він схопив Бака за наїжачений загривок та, хоча пес загрозливо гарчав, відтягнув його вбік і замінив на Сол-лекса. Старому псові це не сподобалося, й він недвозначно показав, що боїться Бака. Франсуа залишався непохитним, але коли відвернувся, то Бак знову замінив Сол-лекса, який був зовсім не проти відійти.

Франсуа розсердився.

– Зараз я тебе виправлю, Богом клянуся! – крикнув, повернувшись із важким кийком у руці.

Бак згадав чоловіка у червоному светрі й повільно відступив; коли Сол-лекса знову поставили вперед, уже не намагався кинутися на нього. Відійшовши подалі від кийка, Бак колував і гарчав зі злобою та люттю; кружляючи, спостерігав, чи не кине Франсуа кийком, бо став мудрим щодо кийків.

Погонич узявся за роботу, а коли був готовий, то покликав Бака, щоб поставити його на старе місце перед Дейвом. Бак відступив на два-три кроки. Франсуа підійшов до нього, але пес знову відступив. Трохи згодом погонич облишив кийок, вважаючи, що Бак боїться побиття. Але пес демонстрував відкриту непокору. Він хотів не втекти від кийка, а отримати місце лідера. Воно належало йому по праву. Бак заслужив його і не бажав задовольнитися меншим.

Потім активно втрутився Перро. Вони ганялися за псом мало не годину. Кидали в нього кийки. Він ухилявся. Обоє проклинали і собаку, і його батьків, і усе його потомство до останнього коліна, кожну шерстинку на тілі та краплю крові у венах; а він відповідав їм гарчанням і тримався подалі. Бак не намагався утекти, а бігав навколо табору, чітко даючи зрозуміти, що коли з його бажанням погодяться, він повернеться і буде поводитися добре.

Франсуа сів та почухав потилицю. Перро глянув на годинник і лайнувся. Час летів, вони вже годину мали бути в дорозі. Франсуа знову почухав потилицю. Похитавши головою, він сором’язливо усміхнувся кур’єрові, який знизав плечима, натякаючи, що їх перемогли. Тоді Франсуа підійшов туди, де стояв Сол-лекс, і покликав Бака. Той засміявся, як сміються собаки, однак залишився на віддалі. Франсуа розв’язав посторонки Сол-лекса і поставив його на старе місце. Собаки вишикувались у запряжці, готові вирушити в дорогу. Для Бака не було іншого місця, крім як спереду. Франсуа ще раз покликав його, але пес засміявся і не рушив з місця.

– Кинь кийок, – наказав Перро.

Франсуа погодився, і тоді Бак підбіг підтюпцем, тріум фально гавкаючи, й повернув на місце лідера запряжки. Його посторонки закріпили, обоє чоловіків всілися на сани, і запряжка помчала до річкової стежки.

Погонич уже високо оцінив Бака, сказавши, що в ньому двоє дияволів, але тепер, коли день тільки-но почався, виявив, що насправді недооцінював собаку. Одним махом Бак перейняв обов’язки ватажка; там, де треба було поводитися розсудливо, швидко думати та швидко діяти, він показував себе навіть кращим за Шпіца, якому Франсуа ніколи не бачив рівних.

Але найкраще Бак зумів підкорити своїх чотирилапих друзів і змусити їх виконувати його вимоги. Дейв та Сол-лекс не заперечували щодо зміни ватажка. То була не їхня справа. Їхньою справою було потужно й важко трудитися в запряжці. Якщо їм не заважали, обом було байдуже, що відбувається. Ними міг керувати навіть добродушний Біллі, аби тільки був порядок. Але решта команди за останні дні правління Шпіца стала недисциплінованою і тому дуже здивувалася, коли Бак почав упорядковувати їхню поведінку.

Пайк, який тягнувся позаду Бака й ніколи не брав і на унцію більше потрібної ваги, вмить отримав своє за байдикування; і ще не встиг закінчитися перший день, як він тягнув більше, ніж будь-коли раніше. Першої ночі в таборі Джо, похмурий пес, дістав суворе покарання – цього Шпіцеві ніколи не вдавалося зробити. Бак просто навалився на Джо усією вагою і мучив, доки той не перестав кусатися і не почав скиглити, просячи пощади.