Джек Лондон - Поклик пращурів

Бак не скавчав. Він не стримував себе, але врізався у Шпіца, плече в плече, так сильно, що не вцілив у горлянку. Вони качалися й качалися у рихлому снігові. Шпіц піднявся так, наче його й не повалили, порізавши Бакові плече і стрибнувши. Двічі його зуби зімкнулися разом, наче сталеві лещата капкана, коли з вищиром і гарчанням він позадкував, шукаючи кращу точку опори для стрибка.

Бак зрозумів це блискавично. Час настав. Час смерті. Коли вони з гарчанням заколували довкруж один одного, притиснувши вуха і вишукуючи перевагу, обстановка здалася Бакові знайомою. Він ніби згадав усе це: засніжений ліс, землю, місячне світло та хвилювання від бою. Над білизнóю і тишею навис моторошний спокій. Не дув навіть найслабший вітерець – нічого не рухалося, не тремтів жоден листочок, було видно, як пара від видихів собак повільно піднімається і зависає у морозному повітрі. Усі швидко розправились із зайцем-снігоступом, ці собаки були погано прирученими вовками; і тепер вичікувально зібралися колом. Вони теж мовчали, лише блискали очима, а від їхнього дихання повільно піднімалася пара. Для Бака в такій сцені зі старих часів не було нічого нового або незнайомого. Здавалося, це звичне відбувалося з ним завжди.

Шпіц був досвідченим бійцем. Від Шпіцберґена в усій Арктиці, Канаді й тундрі він зберігав самовладання з усіма видами собак та здобував над ними владу. Його лють була запеклою, але сліпою – ніколи. Охоплений бажанням розірвати та знищити, Шпіц ніколи не забував, що і ворогом рухає те саме бажання. Він ніколи не кидався на противника, не будучи готовим зустріти його натиск; ніколи не атакував, не забезпечивши оборону.

Бак марно намагався вчепитися зубами у шию цього великого білого пса. Де б не цілили його ікла у м’яку плоть, їх зустрічали ікла Шпіца. Ікло стикалося з іклом, губи були порізані та кровили, але Бак не міг прорвати захист противника. Тоді він запалився й закрутив Шпіца у вирі перегонів. Знову і знову пробував уп’ястися в його білосніжну горлянку, де життя вирувало біля самої поверхні, але щоразу Шпіц ранив його і втікав. Тоді Бак став удавати, ніби кидається до горлянки, а потім, відводячи голову вбік, штовхати Шпіца плечем, наче тараном, щоб повалити. Але натомість Бакове плече щоразу виявлялося порізаним, тим часом Шпіц легко відстрибував убік.

Шпіц залишався неушкодженим, а Бак стікав кров’ю і важко дихав. Боротьба ставала дедалі відчайдушнішою. І увесь цей час мовчазне та вовче коло собак чекало, готуючись прикінчити того, хто впаде. Бак задихався більше й більше, і Шпіц почав бігати, змушуючи того спотикатися та шукати опори. Одного разу Бак перекинувся і все коло із шістдесяти собак підскочило; але він відновив сили, майже у повітрі, й коло знову присіло, щоб чекати.

Одначе Бак володів якістю, що підсилювала його, – уявою. Він боровся, керуючись інстинктом, але міг задіяти й розум. Тож побіг, ніби намагаючись вдатися до старого трюку з плечем, але останньої миті пригнувся аж до снігу. Його зуби вп’ялися у передню ліву лапу Шпіца. Почувся хрускіт кісток, і білий собака стояв перед ним уже на трьох лапах. Тричі Бак знову спробував збити його, а потім повторив трюк і зламав праву передню лапу. Попри біль та безпомічність, Шпіц із усіх сил намагався втриматися. Він уздрів мовчазне коло, блиск очей, висолоплені язики та сріблясту пару, що піднімалася над собаками; він уже бачив у минулому, як такі кола змикалися над переможеними суперниками. Та цього разу переможеним виявився він.

Надії на порятунок не було. Бак не мав жалю. Милосердя він приберіг для лагідніших країв. Бак маневрував, готуючись до останньої атаки. Коло звузилося настільки, що з флангів він відчував дихання хаскі. Бачив, як вони влаштувалися за спиною у Шпіца та з боків, приготувавшись до стрибка і зосередивши на ньому погляди. Здавалося, настала пауза. Жодна тварина не рухалася з місця, ніби перетворившись на камінь. Лише Шпіц тремтів і, здибивши шерсть, хитався з боку на бік із загрозливим гарчанням, ніби для того, щоб відлякати майбутню смерть. Потім Бак стрибнув і нарешті штовхнув його плечем. Темне коло стало точкою на залитому місячним сяйвом снігу, коли Шпіц зник із поля зору. Бак стояв і дивився навкруги, успішний переможець, первісний звір, який убив свою жертву і переконався, що це добре.

– Га? Що я казав? Правда ж, що в цьому Бакові сидять два дияволи.

Такими були слова Франсуа наступного ранку, коли він виявив, що Шпіц пропав, а Бак увесь у ранах. Він підтягнув його до вогню і роздивився їх при світлі.